Читати книгу - "Господиня"

— Час засіяти північно-східне поле. Ми ще не обробили землі. Сподіваюся, ти не білоручка. Потім помиєшся. Тобі це не завадить, — він підкреслено поморщив носа, а тоді розсміявся.

Я почервоніла, але вирішила не зважати на його слова.

— Я не білоручка, — пробурмотіла я. Наскільки пам’ятаю, північно-східне поле розташоване оддалік — можливо, окрім нас, там нікого не буде.

Коли ми дістались великої печери, назустріч почали траплятися люди. Усі вони, як завжди, дивилися на нас розлючено. Я вже більшість упізнавала: підстаркувату жінку з довгою чорною косою, в якій уже майнула сивина (вчора ця жінка займалася поливом), а поруч із нею — приземкуватого чоловіка з круглим черевцем, ріденьким русявим волоссям та рум’яними щічками. А оця атлетичної статури жінка з карамельно-коричневою шкірою саме зав’язувала на черевикові шнурок, коли посеред білого дня з’явилась я. Ще одну смаглявку з повними губами й сонними очима я бачила на кухні з двома чорнявими дітлахами — може, це її діти? А ось і Меґґі — вона люто зиркнула на Джеба, а від мене відвернулася. Ось блідий, хворобливий на вигляд сивий чоловік, якого я точно раніше не бачила. І, нарешті, Іян.

— Добридень, Джебе, — привітно мовив він. — Що робите?

— Збираюсь копати східне поле, — буркнув Джеб.

— Допомога треба?

— Ділом займись, — промовив Джеб.

Іян сприйняв це за згоду і пристроївся позаду мене. Мені мов приском шкіру обсипало — я спиною відчувала його погляд.

Ми проминули юнака, на вигляд не набагато старшого за Джеймі,— на оливковому лобі його темне волосся стирчало як дріт.

— Привіт, Везе, — привітався до нього Іян.

Без мовчки дивився, як ми проходимо повз. Іян засміявся.

Потім нам стрівся Док.

— Добридень, Доку, — сказав Іян.

— Привіт, — кивнув Док, тримаючи в руках чималий кавалок тіста. Його сорочка була вимащена грубим темним борошном. — Доброго ранку, Джебе. Доброго ранку, Вандо.

— Доброго ранку, — відповів Джеб.

Я нерішуче кивнула.

— Побачимось, — сказав Док, поспішаючи далі зі своєю ношею.

— Ванда? Цікаво, — промовив Іян.

— Моя ідея, — сказав Джеб. — По-моєму, їй пасує.

— Цікаво, — повторив Іян.

Нарешті ми дісталися північно-східного поля, де всі мої сподівання одразу згинули.

Там було більше народу, ніж в усіх коридорах разом узятих, — п’ятеро жінок і п’ятеро чоловіків. Усі вони, певна річ, завмерли і скривились.

— Не звертай уваги, — пробубонів до мене Джеб.

І спокійно підійшов до купи реманенту попід стіною та, запхнувши рушницю за пасок, узяв сапу і два заступи.

Опинившись так далеко від Джеба, я почувалася беззахисною. За крок від мене стояв Іян — я чула його дихання. Усі в печері, тримаючи реманент напереваги, продовжували спопеляти мене злісними поглядами. Важко було не помітити, що сапами й мотиками, якими вони довбали землю, можна легко забити людину. А з виразів їхніх облич мені здалося, що я не одна це зауважила.

Джеб простягнув мені заступ. Я схопилася за гладенький, затертий дерев’яний держак, відчуваючи його вагу. Після жаги крові, яку я побачила в людських очах, важко було не думати про нього як про зброю. Але мені це не подобалося. Навряд чи я зможу здійняти на когось заступ, навіть захищаючись.

Іянові Джеб дав сапу. Гострий чорнений метал здавався у його руках смертельно небезпечним. Мені довелося зібрати всю силу волі, аби не кинутися тікати.

— Ходім на отой дальній клапоть.

Принаймні Джеб обрав не такий людний куток довгої сонячної печери. Іян заходився довбати затверділі грудки землі. Я тим часом вивертала землю, а Джеб ішов слідом, розбиваючи груддя.

Дивлячись, як по Іяновій блідій шкірі піт стікає — за кілька хвилин роботи під палючим світлом дзеркал він зняв сорочку — і слухаючи важке сапання Джеба, я збагнула, що моя робота — найлегша. Закортіло важчого завдання — яке б цілковито мене захопило. Бо від найменшого руху сусідів я сахалась і здригалася.

Іянова робота була мені не до снаги — я не маю таких м’язистих рук, щоб трощити скам’янілу землю. Тому я вирішила взяти на себе частину Джебової роботи і стала не тільки перевертати землю, а розбивати грудки навпіл. Це трохи допомогло — вимагало чимало сил, і я зосередилася на роботі й не поглядала по боках.

Час від часу Іян приносив нам воду, адже низенька білява жінка, яка мала розносити воду (я бачила її вчора на кухні), нас ігнорувала. Щоразу Іян приносив води для трьох. Мені не давала спокою ця крута переміна у його ставленні до мене. Невже він справді більше не хоче моєї смерті? Чи просто виглядає слушної нагоди?.. Вода тут і завжди була дивна — сірчаста і затхла, але зараз її смак видався мені підозріливим. Я силкувалась не піддаватися параної.

Важка праця допомогла: я більше не роззиралася, а в голову не лізли дурні думки. Я навіть не помітила, як ми закінчили останній ряд, і зупинилася лише тоді, коли зупинився Іян. Він потягнувся і, піднявши сапу над головою, випростав руки. Я сахнулася від піднятої сапи, але Іян навіть не помітив. Тут я зауважила, що вже ніхто не працює. Поглянувши на свіжоскопану землю, рівну по всій площині, я зрозуміла, що поле готове.

— Молодці,— голосно похвалив усіх Джеб. — Завтра будемо сіяти й поливати.