Читати книгу - "Гілея"

— А мені тато. Парамон купить коня, — похвалився Юрасик.

— Навіщо тобі кінь? — запитав Берик.

— Я буду їздити по степу на коні, бо я казах. У мене тато казах, і я буду казахом, мама казала... Джигітом.

Берик нічого не встиг сказати синові — Юрасик, не попрощавшись, побіг до інтернату.

— До побачення, — сказала Ганнуся і теж пішла.

Берик сховав гроші і побрів селом. Оглядався, аж поки не сховалася за поворотом старенька хата з новим черепичним дахом.

За селом шматочок фанери на стовпі цілився кудись у весняний степ: «На Ольвіопіль». Скільки кілометрів — не було написано, зрештою, на десять більше чи менше, не мало ніякого значення в цьому неміряному степу. Берик ще раз оглянувся на село, не знаючи, коли повернеться сюди. Він звик до ударів долі і мужньо зносив їх. Він витримав три полонянські роки, провал підпільної групи у німецькому таборі, розстріл і голод, поневіряння по розтерзаній повоєнній Європі і, може, вмер би вже п’ять разів, якби не жили в ньому прагнення до волі і надія, що повернеться колись до Марини й свого сина. І те, й те об’єднувало в собі слово «Батьківщина». Він до кінця виконав свій обов’язок перед нею. Батьківщина дала йому волю, за його повернення боролись її представники, велись дипломатичні переговори і посилалися ноти. Він був потрібний своїй Батьківщині, вона не забула свого солдата. Тільки на Овечому хуторі забули про нього...

Степ, ще встелений зеленим килимом трав, дихав весною на всі груди, бо знав, що незабаром пекуче сонце випалить ці трави, висушить, і йому буде тоді тяжко дихати. Раптом перед Бериком вдалині показалася юрта.

Юрта! його рідна юрта!

Степ і юрта... Берик не міг втямити, як він опинився в Казахстані, біля юрти свого батька — чабана Джусуя. Біля юрти струмився в небо стовпчик сизого диму і паслися коні. Берик побачив і кибитку, лиш овець не було видно. Берик побіг. Зараз кинеться до нього мати.

— Апа-а! Кимбати апа! [Дорога мамо!] — кричав Берик. — Я прийшов до тебе! Я...

Але мати не вибігла йому назустріч. Берик зупинився: замість юрти він побачив старе циганське шатро, двох жінок і двох чоловіків. Двоє коней паслися, осторонь, а третій — каштановий, з широкими грудьми, але худий, лежав, витягнувши спутані передні ноги. Старий циган підійшов до коня і оперезав його батогом. Кінь не поворухнувся.

— Навіщо б’єш?! — крикнув Берик.

Циган ще раз ударив, зміряв байдужим поглядом Джусуєва:

— Бо мій... Чому не вітаєшся і не питаєш, чи ми здорові?

— Здрастуйте, — сказав Берик. — Як ваше здоров’я?

Старий циган кинув батога і подав руку:

— Доброго дня. Ми всі здорові. Сідай. Будемо вечеряти. — Циган сказав щось молодій циганці, і та винесла з шатра килимка і простелила біля вогню. Старша, видно, дружина, насипала в миски пшоняної каші, звідкись узялися діти й посідали до вечері.

Потім усі закурили. Маленьке циганча теж зо два рази потягнуло материну люльку.

— Не треба дітям, — сказав Берик.

— Та воно ще дурне, мале, — відповів, циган. — Ти куди йдеш?

— Ще не знаю.

— Тоді нам по дорозі, — усміхнувся молодший.

— Ні, ми на ярмарок, — поправив старий. — Хочу отого чорта продати, — тицьнув люлькою на спутаного коня.

— Славний кінь, — похвалив Берик. — Я бачу... Навіщо продаєш?

— Вредний кінь, — зітхнув циган. — Два дишлі зламав — не хоче в упряжі ходити.

— Тікає?

— Ні.

— А навіщо спутав?

— Це йому, кара така: спутаний — не їсть. Гордий, щоб він здох... Тиждень тому купив на свою голову, а запрягти не можу. Продам.

Берик підійшов до коня, погладив довгогриву шию.

Очі в коня були сумні, на губах засохла піна, Берик витер її рукавом свого коверкотового плаща.

— Я розпутаю його, — і, не дочекавшись згоди, зняв пута. Кінь встав, стрепенувся і вткнувся теплою мордою в Берикові груди. Джусуев обняв коня за шию і сказав щось на незнайомій циганові мові. Потім Берик легенько вдарив коня по крупу і крикнув:

— Арту-уй! Арту-уй! — так кричав колись його дід на кінських перегонах.

Кінь рвучко підняв голову і вдарив копитом об землю.

— Я знаю, чому ти не можеш його запрягти, — сказав Берик цигану. — Це кавалерійський кінь. Він звик до сідла..

Берик вхопився руками за холку і вмить опинився на коні. Кінь, відчувши спритність вершника, нетерпляче перебирав ногами. Джусуев легенько натягнув повід і, доторкнувшись підборами кінських боків, крикнув уже знайоме:

— Артуй!

Кінь зірвався з місця і помчав степом. Берик пригнувся до витягнутої шиї коня, немов злився з ним. Дух перехопило Берику. Цей кінь повертав йому молодість, і оживав у Джусуєві голос його предків — степових джигітів. Берик перевів коня на рись і під’їхав до шатра, зліз з коня і поцілував його.

— Продай коня, — сказав Берик.

— Що будеш з ним робити?

— Не знаю, — відповів Джусуєв, згадавши сина: але навіщо йому, маленькому, кінь?

— Скільки дасиш? — перейшов на діловий тон циган.

— Скільки скажеш.

— Дай мені за нього, — прикидав циган, — дві тисячі... і за мороку... ще п’ятсот... — Циган подивився на дружину й додав: — І ще триста за те, що жаль мені з ним розлучатися... А щоб було... кругло, то давай три тисячі!.. і ще двісті на могорич.

Берик відрахував гроші і подав цигану.