Читати книгу - "Гілея"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Микола Якович Зарудний
Щастя людське, як і кохання, не приходить само, за нього треба боротися, творити своїми руками, серцем і не лише для себе, а для всіх, для своєї рідної землі, — тоді воно справжнє і повне.
Ця висока мета і є справою життя героїв роману «Гілея» — людей різного віку, професій і долі.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
1
«Прийшов з війни дядько Матвій Карагач. Тітка Ганна замість того, щоб радіти, чогось кричала на весь хутір. Дядькові Матвієві на війні вибили одне око, але мама каже: слава богу, що й такий вернувся.
Тітка Ганна скликала весь хутір на вечерю. Я теж була. Усі щось пили з чарок і говорили. Дід Опанас Заклунний сказав, що наш народ переміг і що ми — теж народ. Я думала, що народ — це коли багато-багато людей, а на нашому Овечому хуторі всі вмістилися за одним столом. То я це знаю, чи ми народ, чи просто люди».
(Із зшитка Ганнусі Гомон)Мчали степом коні, вминаючи підковами високі буйні трави — бо ж ні дороги, ні стежини в цьому зеленому безмежжі. Не видно ні дишля, ні коліс, наче коні були запряжені просто в степ. Упряж на них ремінна, з мідними пряжками та дзвіночками, а довгі віжки тримав у жилавих руках Ілько Сторожук. Коні повивертали довгі шиї в різні боки, і каштанові гриви їхні були в білій піні.
Ілько Сторожук — високий, дужий, чорночубий, в розхристаній сорочці, молодий і красивий — їхав свататися. Він ще не знав, кого буде сватати, але наречена була найвродливіша дівчина в Таврії. Сто сорок, ні, двісті сорок суперників — чабанів, вчителів і бакенщиків, офіцерів і бригадирів, комірників і матросів — переміг Ілько Сторожук.
Коні летять, як казкові змії, трави, наче хвилі, б’ються об полудрабки кованого воза, з-під коліс випурхують зграйки перепілок і застигають у небі. Раптом перед кіньми виростає височенний курган. Ілько не хоче звертати, попускає віжки, даючи волю коням, вони відриваються од землі й перелітають через курган. Ілько сильними руками натягує віжки, залізні вудила роздирають кінські запінені роти, але, здається, ніхто ніколи не спинить них коней, вони хіба що стануть на краю землі, поминувши хутір Ількової нареченої...
Але коні не знали ще Ілька Сторожука — уславленого кавалериста генерала Батова. Вони не знали, що від Ількової шаблі тікали ворожі батальйони й ділі полки... І коні не хотіли повертати на хутір до Ількової нареченої.
І тоді на крутому повороті, коли віз черкнув задніми колесами небо, Ілько зіскочив і схопив за вуздечки ошаленілих від волі й простору жеребців. Вони стали дибки, намагаючись зірватися в небо, але нелюдська сила прикупала їх до землі.
«Відпусти!» — ніби сказав корінний каштановий кінь Ількові.
— Ні, — відповів Ілько. — Везіть мене до Тетяни...
— Гукаю, гукаю, а ти наче спиш, наче мариш. Дивишся і нічого не бачиш.
Ілько стрепенувся, видіння щезло, і він побачив перед собою засмаглого хлопця в якійсь дивній формі: обмундирування на ньому військове, але нема погон, зелені петлиці і на кашкеті листочки.
— А я оце їду собі та й думаю, — сказав Ілько, сумно подивившись на довгогривих коненят з витертими мотузяними посторонками боками. І віжки в єдиній Ільковій руці теж були мотузяні...
— До Рибальського підвезеш? — запитав хлопець.
— Сідай, до Дніпра підкину, — посунувся Ілько. — Сам хто будеш?
— Лісничий з Кам'янки, — відповів, — Іван Запорожний.
— А я — Ілько Сторожук, — махнув батогом, — з Семидолів...
— А чого ж вас занесло в цей степ? — Іван подав кисета Ількові.
— Хліб чабанам возив на вигони. — Ілько спритно скрутив своєю єдиною рукою цигарку.
— Теж солдат? — кивнув Іван на порожній рукав Ількової гімнастерки.
— Уже третій рік вдома, — тихо промовив Ілько. — Всю війну в обозі з кіньми пройшов... Ой і навозився ж! Кухні волочив за полком, снаряди, поранених возив, інтендантів і трофеї... Було...
Запорожний дивився на маленьку згорблену постать Сторожука і відчував у цьому «було» важке солдатське життя їздового.
— А ти звідки йдеш? — поцікавився Сторожук.
— У райком викликали.
— На сповідь? — легенька посмішка торкнулася неголеного обличчя Ілька.
— Та ні, на балачку.
— Якщо на балачку, то жити можна, — міркував Ілько, — бо й догану міг Мірошник припечатати... Мені торік записали.
— За що?
— Та-а, — пригасив об люшню цигарку Сторожук, — за той, значить, лібе... зараз скажу... за лібе-ралізм. Точно. За лібе-ра-лізм. Це таку мені політику підшив голова сільради Кирило Швайка.
Похмурі осінні хмари все нижче нависали над степом. Зривався вітер, шарудів пісками, ще не маючи сили здійняти їх і жбурнути в небо, на доля, в очерети, людям ї вівцям в очі...
— Суне, — зітхнув Ілько і накинув стару плащ-палатку на свої й Іванові плечі. — Ти де служив, Запорожний?
— Льотчик я, — відповів Іван. — На винищувачі літав.
— А молодий, — зауважив Сторожук.
— Ще два роки війни захопив після училища...
— Чого ж в кадрах не залишився?
— По чистій списали... збили мене над Бреславлем у сорок п’ятому... після госпіталю й відпустили. — Іван знову дістав кисета. — Ще по одній закуримо, та й піду. Спасибі, Ільку, що підвезли.
— Скільки того діла...
Вдалині виднілися важкі сірі хвилі ріки. Думав Дніпро відгородитися від степових вітрів очеретами та лозами, одначе, коли вони налітали шаленим вихором, не було їм спину... Тільки придніпровські ліси вгамовували ці буревії. По краях стояли дуби та сосни з обламаним гіллям, з обчухраною корою, наче солдати на передовій, приймаючи на себе перші атаки вітрів. Багато їх уже лежало з вирваним корінням і жовтою живицею — останніми сльозами...
* * *
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гілея», після закриття браузера.