Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Мокк сидів на краю ванни в пальті та капелюсі й вдивлявся в кахлі підлоги. Він чув, як у сусідній ванній кімнаті техніки консервують сліди, як встановлюють металеві таблички біля важливих деталей злочину. Він чув тріск спалахів магнію й біганину сотень ніг коридором. Раптом безладне, здавалося, тупотіння, стало якимось упорядкованим. Почулися спокійні, важкі кроки підбитих металом підборів, які своїм урочистим брязкотом заглушували все навколо. Їх супроводжував зловісний свист хворих бронхів. Урочисті кроки зупинилися під дверима ванної, у якій сидів Мокк.

— Griiss Gott,[58] Мокку, — глибокий голос пасував до звуку кроків. — Так кажуть у нас у Мюнхені.

— Доброго вечора, пане начальнику поліції, — Мокк підвівся з ванни.

Вільгельм Кляйбемер був одягнений небуденно. Напевне, повертався з опери. Він кинув оком довкола й здригнувся від огиди, побачивши таргана, що прудко біг по стіні.

— Вам дивно, Мокку, що я тут роблю, — носаком черевика він роздушив таргана, — замість того, щоб спати. Це ви останнім часом не даєте мені спати спокійно. Але довго це не триватиме. До кінця року. Лише до кінця року.

Мокк не озвався жодним словом. Він зняв пальто й повісив його на плече.

— Я даю вам час до кінця року, — залунав астматичний свист. — Якщо до кінця року ви не схопите «убивцю з календаря», ваше місце займе Ґустав Майнерер, герой, який заарештував педофіла. Бреслау потребує таких героїв. А не донкіхотів, Мокку. Не донкіхотів.

Свічка, що горіла посеред круглого столу, вихоплювала з темряви лише зосереджені обличчя й заплющені повіки людей, що сиділи навколо. Вони тримали над столом розчепірені долоні, що торкалися великими пальцями, а кожен мізинець торкався мізинного пальця сусіда. На столі нерухомо стояло порцелянове блюдечко. Літня пані раптом розплющила очі й вигукнула:

— Духу, сповісти нам про свій прихід!

Свічка згасла. Жах охопив присутніх. Та це був не дух. Від різко відчинених дверей потягло протягом, якого не витримав слабенький пломінець. Почулося клацання. Клацання вимикача. Безжальне електричне світло позбавило присутніх зосередженого вигляду, оголило зморшки й синці під очима. Воно виявилося так само безжальним і для двох неголених чоловіків, що стояли у дверях кімнати. Біля них дріботіла перелякана служниця.

— Кримінальна поліція, — позіхнув один із прибульців. — Хто з вас власник помешкання, викладач гімназії Еріх Гоккерманн?

До наріжного будинку з вивіскою «Сиротинець Шіффке» на Цвінґер-штрасе, 4 під’їхав чорний «адлер». Його злегка заносило на втоптаному снігу, і тому припаркували його навскоси, майже впоперек вулиці. З «адлера» вийшло двійко чоловіків, іще двоє залишилися всередині. Одному з них, вочевидь, бракувало місця між шибкою й масивним плечем сусіда. Ті, що вийшли, підійшли до дверей і голосно постукали. Із середини не долинав жоден звук. Один з чоловіків відступив на кілька кроків, задер голову й уважно спостерігав, як у вікнах запалюється світло. Другий повернувся до дверей спиною й тричі грюкнув у них ногою. За загратованою шибкою з’явилося перелякане обличчя літньої жінки в чепчику. Той, що грюкав ногами, приклав до шибки своє посвідчення. Воно подіяло як ключ.

— Як ви можете, — нарікала жінка, чиє вбрання свідчило, що вона ще не лягала. — Це ж сиротинець. Ви розбудите наших дітей!

— Вільгельм Дільзен тут? — пролунало різке запитання.

— Так, — проказала жінка. — Він допомагає пасторові Фодорффові прикрашати ялинки.

Анітрохи не здивувавшись, чоловіки увійшли досередини.

Бреслау,

п’ятниця 23 грудня,

чверть по другій уночі

«Адлер» зупинився на порожній о цій порі Офенер-штрасе біля брами із бляшаною вивіскою «Вірт & К°. Транспорт і супровід». У брамі відсунули засув — і за мить залізні ворота розчинилися настіж. «Адлер» звернув і в’їхав на маленьке бруковане подвір’я. Зупинившись на мить, він знову рушив, звернув ліворуч за високий цегляний мур і зупинився перед триповерховим будинком, який виглядав як склад. Двом пасажирам у наручниках цей будинок видався в’язницею.

Бреслау,

п’ятниця 23 грудня,

десята година ранку

На складі, що