Читати книгу - "Медлевінґери"

— Тільки не це! — прошепотів Йоганнес.

— Брати виросли і жили зі своїми народами, старший — з людьми, молодший — з нами. Вони поодружувалися і мали дітей, час до часу приходили один до одного на гостину зі своїми родинами. Все виглядало так, як завжди. — Торіл зробив паузу. — Ти щойно запитав, чи люди ніколи не бували жадібними. Ну, звичайно, іноді бували. Але, як я й казав, вони знали ціну медлевінґерам. Та прийшов час, коли в людей все почало змінюватися. До цього спричинився чоловік на ім’я Колумб, який проплив на кораблі, завбільшки з церкву, довкола світу й відкрив там нові землі, де було шалено багато золота і срібла.

— 1492 рік, — гордо сказав Йоганнес. — І, до речі, кораблів було три: «Пінта», «Нінья» і «Санта Марія». Ось так.

Моа штурхнула його в бік і сказала:

— Тихо! Ніби це так важливо!

— У своєму старому світі люди видобували золото з велетенськими зусиллями, — вів далі Торіл, — у копальнях глибоко під землею чи на річках. Але на цих щойно відкритих землях виявилося, як казали, несподівано багато золота та ще й срібла. Дуже багато. І ця звістка поширювалась швидше за вогонь.

— Інки, — обізнано промовив Йоганнес. — Так, то було щось шалене. Іноді з телепередач теж можна довідатися дещо корисне.

— І тоді сталося те, про що ти питав, — сказав Торіл. — На човнах, повних солдатів і зброї, люди пливли морем зі Старого до Нового Світу, щоби грабувати й плюндрувати. Вони вбивали власників золота, срібла, вони знищували цілі народи, спустошували їхні поселення і привозили додому скарби: прикраси і монети, глеки і кубки, культові предмети. І цього всього було так багато, що деякі кораблі тонули від такого тягаря. А люди звикли бездумно вбивати заради золота.

У кімнаті запанувала тиша. Йоганнес кашлянув.

— І що потім? — захриплим голосом запитав він.

— Потім у лабети жадоби потрапив і старший брат. Він був селянином, як і його батько. Землевласник його, мабуть, експлуатував і мучив, залишав без їжі. Він почув про неймовірне багатство, яке щодня прибувало із Нового Світу. Тут він і згадав!

Йоганнес вхопився пальцями за ковдру. Сонливість мов рукою зняло.

— Він запросив до себе свого брата, — сказав Торіл, — і зажадав, щоб той робив йому золото. Молодший брат погодився, хоча за правилами медлевінґерів він не мав права цього робити. Він перетворив на чисте золото посуд і меблі, навіть худобу і дім старшого брата. Та коли він хотів піти, старший брат заступив йому дорогу.

— Він хотів ще більше золота? — запитав Йоганнес.

— Він хотів, щоби молодший брат залишився назавжди, — відповів Торіл. — Назавжди. Щоби він робив йому золото довіку.

— От жаднючий! — вражено вигукнув Йоганнес. — Ну й свиня!

— Але молодший брат не погодився. Він хотів піти, — продовжував Торіл. — Повернутися до своєї дружини й діточок, до свого народу. Він сказав про це братові.

— Він сказав йому, — докинула Моа, — що більше ніколи нічого не перетворить на золото, якщо той триматиме його в себе проти його волі. Але старший брат…

— Ти знаєш цю історію? — здивовано запитав Йоганнес.

Моа кивнула. Її щоки зашарілися.

— У нас всі знають її, всі! — відповіла вона. — Але ніхто не вірить, що це відбулося насправді! Це казка, Йоганнесе! Я завжди так думала!

— Старший брат розгнівався, — спокійно провадив далі Торіл, — дійшло до сварки, під час якої старший брат вбив молодшого. Чи зробив він це зумисне, чи сам згодом про це шкодував — цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що він вбив свого брата і забрав його фібулу, мабуть, з надією, що вона і в його руці перетворюватиме все на золото.

Йоганнес кивнув. Він замислився, чи видався йому кінець історії несподіваним, і зрозумів, що очікував чогось такого. Коли йдеться про золото, все може трапитися.

— І тоді медлевінґери зрозуміли, що час єдності минув, — сказав Торіл. — Від того часу жадоба золота виправдовувала людей у всьому. Король порадився із мудрими чоловіками та жінками, а також з лі-феями, і вони дійшли висновку, що більше не почуваються в безпеці поряд із людьми.

— І це все лише через одного скнару, — сумно промовив Йоганнес, але Торіл захитав головою.

— Якби він був один, то можна було би обмежитися його покаранням, — пояснив він. — Але шал охопив усіх людей. Тому ми переселилися під землю, подалі від них. Нас не зупинило навіть те, що там, унизу, ми втрачаємо всі наші таємні сили, що їх використовували для обміну з людьми. Ці сили просто більше не з’являлися. Тільки у лі-фей залишилися сили, тому в нас ніколи не було голоду, навіть без допомоги людей. Ми переселилися під землю і живемо там донині.

— Під землею? — перепитав Йоганнес. — Важко повірити.

— Ти ж сам бачив, звідки ми вийшли, — відповів Торіл. — Щоправда, це не зовсім під землею. Ми теж маємо небо над головою.