Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Неохоче піднявся з лави. Парубки-уніформісти почали обсипати його градом ударів. Б’ють у кожний мускул. Іван нахиляється, наче під душем: повертає шию під кулаки, підставляє груди, хребет, руки, ноги. Хлопці почергово витирають з лобів піт і продовжують свою муку, крадькома позираючи на Силу, коли той надумається зупинити їх.

— Президент прийшов! — зашушукала Реґіна, ніби боялася когось розбудити.

— Най почекає мало, — потираючи від задоволення руки, мовив Іван. — Я його не стільки чекав…

«Масажисти» вже добре приморилися. Взяв їх на руки, покрутився з ними кілька разів і відпустив. Це він так дякував їм за роботу.

Музиканти заграли урочистий марш, і Сила виносить артистів на арену.

«Мамонтові зуби», «Груди замість ковадла», «Людина під колесами машини», «Легка штанга», «Серце із заліза»… І нарешті останній номер — «Сила під штреком».

Глядачі встали. Плескають. Викрикують: «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!».

На арену вийшла пані Герцфертовова, вклонилася президенту, подякувала за відвідання цирку.

Старенький чоловічок, що більше скидався на селянина, аніж на президента, пошпортав до артистів. Поручкався з усіма, навіть з Грознім. Представник президента тримав на руках якийсь пакунок. Президент став навпроти Івана, затряс рідкою сивою борідкою, заворушив вусами і потис Силі руку:

— Читав про вас, читав і гордий тим, що робите славу Чехословацькій республіці!

«Чехословацькій республіці? — дратувався Іван. — Гей, ні, дідику, не республіці, а своєму роду, русинам із Підкарпатської я славу приношу. Бо від них я пішов. Вони дали мені і корінь, і силу…».

Президент в цей час повернувся до помічника. Той уже розв’язав стрічку на пакункові. Президент вийняв з нього парчеву тогу, що переливалася червоним перламутром від сліпучого світла. Розгорнув її і накинув Івану на плечі. На голову поклав корону-шолом, що вигравала діамантами та позолотою. — А цю медаль ви одержуєте особисто від мене. Поздоровляю вас, пане Кротон!

— Не Кротон я, пане президенте, а Сила. Сила з Підкарпатської.

— То він жартує, вельмишановний і дорогий наш президенте, — роблено усміхнулася пані Герцфертова. — Прошу вибачення!..

— Я сам жартувати люблю.

— Я, пане президенте, складаю вам глибоку вдячність за оцінку моєї скромної праці в ім’я республіки, — продовжила власниця цирку. — Ми все зробимо, аби наш цирк і далі приносив славу нашій державі!

Зал знову плескає. Івана вітають колеги. Обнімають. До ніг падають квіти. Він їх не підіймає з помосту…

В гардеробній мовчки переодягнувся. В голові шумів-гучав якийсь водограй…

На дворі збиралося на бурю. Грім гримів над містом, як порожні вагони, що котилися по вибоїстому путі. Безперестанку очі схапували блискавки, що розколювали темінь хмар.

Зупинився перед аркою «Герцфертов-цирку». Глянув на громіздкий щит. «Доста збиткуватися! Я не посміховище, корінець би вам висох! У мене нащадки є, котрі мають ліпше жити в будучині, як я! Доста!». Засвітила блискавка і вихопила великі букви «К-Р-О-Т-О-Н». Іван різко ступив до афіші. Згріб її з щита і порвав на шмаття.

Зареготався грім. Знову блискавка вишкірила зуби і заховала їх у холодних хмарах.

Заплескали в хідник великі краплини дощу.

Майже цілу ніч, як босорканя-відьма, гонилася за ним безсонниця. Як не одганяв її, вона приводила з собою то стару Кормушку, то отих нещасних калік-жебраків, що чекали на милостиню коло церкви, то синіх дітей, що тряслися коло Принца з пролісками, то Христового Андрія, що погахкував з чеканом-яртівкою навколо пня, то нянька, що ніс намул у старому відрі та в коші на прикуплену нивку. Старий згорбився, як дуга, визирав на пішачкові, куди ліпше ступати, і тягнув за собою живицю, аби ота дарабчина вродила пшеничку. Аби мати свою, а не покупну, паску.

— Може, кави вип’єш, Іванку? — притиснула Ружена його руку до себе.

— Дякую, дорогенька, не треба.

— Ти й сьогодні будеш такий злий, як учора?

— Хіба я злий? — засміявся і збився з кроку. — Чоловік має бути або дуже злий, або дуже добрий. Середняком бути не може. А мухотрясом жити не хочу!

— Ти чуєш, як гарно пахне липовий цвіт? — навмисне запитала, аби розігнати Іванові думки.

— Красне повітря. Ото по дощеві. І хідники чисті, як викупані.

Ружена поспішила до своїх подруг, а Іван міряв кроками невеличку площинку, що відділяла лівий форганг від арени. Хотілося йти далі, та перед ним стояла стіна, і тому знову повертався аж туди, до конюшні, звідки віддавало вистояним сіном.

Ось і Герцфертовова відчинила двері. Повернула до Гамлета, помахуючи нагайкою. Привіталася з ведмедем за лапищу. Тицьнула йому у вершу цукерку. Той почав чапати по клітці, зрадів, що випустять його з того тісного царка. Та пані не поспішала підіймати клямку на дверцях. Відвернулася од нього, ляскаючи пльоткою по дощатих стінах. Раптом побачила Силу.

— О, і ви тут! Ще не роздягалися? Доброго ранку, мій витязю! — і простягнула йому чек на автомобіль. — Виберете собі по смаку.

Сила мовчав. Йому тяжко було відповісти навіть на привітання. Він ладен був погматати той папірець, айбо не буде напослідок таким глупаком.

— Будемо починати заняття, чи не так? — зазирнула Івану в очі.

— Будемо кінчати, пані Герцфертовова! — загриміло десь попід склепінням, наче на дах посипалося тисяча громів.