Читати книгу - "Сліди на піску"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Що це?» – спитав я здивовано.
«Знаряддя тортур… Знайдені вони в тюрмі на Лонцького після того, як з камер винесли змасакровані трупи, – прошепотів маестро. – Це електричне крісло: ось провід з вилкою, щоб устромляти в розетку… В’язня прив’язували до спинки, вмикали струм, і він признавався до того, чого не чинив… Гадаєте, це єдиний екземпляр? А ні, подібні крісла виробляли серійно для енкаведистських катівень. А таку ось бочку надівали на жертву й катуляли по долівці. Уявляєте?…»
Уявити такі муки було мені неможливо, і я, здоланий огидою, гнівом і страхом, вибіг з музею…
Данило Іванович промовив, перебиваючи читання діяріюша:
«Я бачив те знаряддя після війни. Кобринського вже не було на світі, а новий музейник в офіцерському кітелі без погон пояснював відвідувачам, що таку машинерію у тій самій тюрмі на Лонцького застосовували до в’язнів ґестапівці… А чому б і ні: яке їхало, таке здибало!»
…Надворі вже вечоріло, на вулиці А-Б в будинку навпроти музею, де працювала Мирослава, погасло світло. Службовий день закінчився, й Назарій чекав, поки дівчина вийде з установи: цієї миті йому доконче потрібно було її побачити.
А перед очима перегорталися в його теці з малюнками листки, на яких з’являлися і тут же зникали постаті княжих ратників зі списами в руках; й козаки, що гарцювали з оголеними шаблями, зблідли; пишні дівчата в барвінкових віночках зрунтали враз свій злагоджений купальський хоровод й розбіглися, немов з переляку перед грізною й незримою для мене небезпекою; колядники з вертепом замовкли під вікнами сільських хат: скринька з ангелами, трьома царями й Божим дитятком зірвалася з тички й розбилася на друзки, а юхтові чоботи колядників втоптували у снігову кашу воскові ляльки; богиня ловецтва Діана втекла без тями у дрімучий ліс, і конав у тяжких муках козацький полковник на палі…
Звідки настигла небезпека, втямив ураз Назарій: то отворилася страшна катівня на вулиці Лонцького, й на виду перед людьми, зображеними на малюнках, постало зловісне знаряддя тортур: середньовічна бочка з набитими цвяхами, й електричний стілець, змайстрований за найсучаснішою технологією – видиво віковічної неволі.
Й мистецтво, яке досі становило суть Назарієвого життя, стало марним і непотрібним перед зримою примарою неймовірних мук…
А Мирослава вже стояла на протилежному боці вулиці. Втішена, що бачить Назарія, була вона чарівною і водночас такою близькою до нього, ніби вони обоє були вже давно по слові; на її личку не залишилося й сліду від суворої вимогливості, яка дотепер відчужувала Мирославу від Назарія неперейденою межею; пойнята незбагненною для хлопця радістю перебігла вулицю, припала до нього, обняла й затихла в його обіймах.
Здивований і втішений, він хотів її спитати, коли це трапилося з нею – може, розбудив дівчину палкий Назаріїв погляд, коли вперше побачив її в покою отця Івана? Та не посмів, таке питання при найбільшій відвазі не могло прорватися крізь горло. Мирослава, видно, відчула невимовлене й запитала:
«Чи ти вже забув студентську забаву в чоловічій ґімназії? Звичайно… то було давно. Учениці приватної жіночої школи, ще далеко до матури, були запрошені на той комерс, й коли оголосили даменвальс, я підбігла до тебе, пришпилила до лацкана твоєї блюзи котильйон із жовто-синіми биндами й запросила до танцю… Бачу, не пам’ятаєш, а то й не дивно, була я тоді ще гидким каченям. А ти… Ти так легко танцював, мов вітер, був уважний до мене, і я зрозуміла, що хочу тобі подобатися… Тоді й сталося зі мною. Кваплюся про це сказати, бо ніхто нині не впевнений у завтрашньому дні…»
Назарій поривався, щоб поцілувати дівчину, та не посмів, лише її руку вище ліктя потиснув, й тут же зів’яв його дотик, пальці прохололи, й Мирослава, відчувши це, спитала:
«А чому ти так… Що трапилось?»
Він обняв її, пильно заглянув у вічі й промовив, затинаючись: «Мирославо, повинен тобі признатись… Ти колись мені сказала, що сьогодні настав час Марса, а не дочок богині Мнемозини… Я вже вирішив, поштовх стався, і мені соромно, що досі… Я в музею був і побачив – ти, напевне, догадуєшся, що… Й кажу: аlеа jacta! Я піду… Під грім гармат музи повинні мовчати».
Обличчя дівчини затяглося осугою, немовби вона злякалася його признання, якого, зрештою, ждала, й після короткої мовчанки проказала з діловитою прохолодою в голосі:
«Ти мужній хлопець… Я вірила, що вирішиш саме так… То слухай уважно: я зв’язкова у сотні Чарноти. У колибі на Городищі, куди ми з тобою тоді забрели, – наша явочна. Там поки що безпечно. Завтра чекатиму на тебе».
* * *Келихи поволі порожніли, і Малґося підійшла до завсідників з пляшкою вина, наливала, скрадливо поглядаючи на клієнтів, які запали в мовчанку, ніби втомилися спогадами про відсутнього товариша. А журкотіння Пістиньки ставало щораз голоснішим, гейби спонукувало друзів покинути альтанку й податися берегом річки до микитинських скель й там зійти з Лисої гори на Городище, де у Назарієвому дитинстві проминали, певне, найкращі хвилини його життя, й він уперше замислювався над його таємницями, намагаючись розгадати, і мучився їхньою скритністю, а пізнаними втішався, й залишалися вони в його душі ні для кого недоступним набутком.
Й приятелі, відчувши духовну присутність відсутнього побратима, відтворювали кожен для себе його образ лише до такої міри, скільки дозволяли їм правдиві про нього згадки, а чого не знали, домислювали й приймали ті домисли за істину, яка могла бути для Назарія властивою. Проте найзаповітніших секретів його життя розкрити не могли, чей не признавався він до них, спілкуючись з друзями, ані у своєму деннику. Сповідався лише перед самим собою, свято зберігаючи тайну сповіді.
Коли Малґося наливала в Данилів келих вина, він затримав її руку, накрив долонею кришталеву посудину, ніби той
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліди на піску», після закриття браузера.