Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

удару, але інші навалюються втрьох на одну жінку. Камера стрибнула, показала небо, землю й туфлі оператора — чорні туфлі й сірі штани все тієї ж позавідомчої охоронної контори. Новий кадр — люди в сірому волокли Лізу вже на ношах, а вона лежала без ознак життя...

— Вона жива, — примирливо сказав чаклун. — І всі твої друзі живі... І будуть живі, бо ти ж не дурна й зробиш, як я сказав. На, подзвони Гриші...

Він подав мені свій смартфон. Я взяла, не розуміючи, що роблю.

— Натисни на екранчик, де зелененьке, і набереться Гришин мобільник. Скажи — нехай відкриє для тебе рамку.

* * *

Повітря у підземеллі стало ще густіше: воно липнуло до шкіри, наче мокра тканина. Сем кинувся до мене; насамперед я обережно оглянула його ліву руку. Пальці мали вигляд, наче їх прищемили дверима, — опухлі, й нігті почорніли, але всі фаланги були на місці.

— Боляче?

— Уже не дуже, — сказав він винувато.

— Я знаю, що було дуже боляче, — я погладила його зап’ястя. — Сем...

— Де ти була?! — Гриша нервово облизував запечені губи.

— У Лондоні... Він захопив усіх наших.

— Що?!

Я прикрила очі:

— У нього працює в Москві ціла група. Ні, не Тіні, вони люди... Охоронна фірма.

— Захопити Лізу люди не можуть, — впевнено сказав Гриша. — Хоч їх десять, хоч сто, ти знаєш, що може Ліза!

— Уже нічого не може. Ти не можеш відкривати рамки, Ліза не може битися. Піпл утратив нюх. Льоша взагалі осліп...

— Що?!

Я втомлено опустилася на дерев’яний настил, накритий ковдрою.

— Він показував мені запис. Льошу й Піпла взяли, коли Піпл виводив Льошу з офісу. Де Інструктор, я не знаю... У Москві екологічна катастрофа, смерчі й дикий вітер. Оголошено евакуацію.

Обидва довго мовчали. Гриша крутив у руках порожню пластикову пляшку; я вилаяла себе за те, що навіть не принесла їм води.

— Де Ліза? — пошепки запитав Гриша.

— Не знаю. Чаклун сказав, вона жива, і...

— Я обіцяю твоїй дружині безпеку, — Сем недбало провів рукою по волоссі. — В обмін на твою лояльність, Гришо. Дар’я може підтвердити — я дуже великодушний до службовців Доставки.

З його очей дивився чаклун:

— Малюй рамку, Гришо. Вийде тільки Сем.

Гриша подивився на мене; я розуміла, що можу сказати «ні». Я розуміла, що у відповідь чаклун катуватиме пластикову ляльку й Сем з болю качатиметься по підлозі, але Гриша — я знала — послухає тільки мене й зробить так, як я скажу...

— Малюй, Гришо, — сказала я.

Він моргнув. Відкинув пляшку, взявся за свій балончик, у густе повітря підземної в’язниці додався запах фарби.

Відкрилася рамка. Затремтіли нерівні оплавлені краї. Посміхнувшись, Сем — радше його ляльковод — глянув на мене й зробив крок у проріз. Стіна за ним зімкнулася, перетворилася на бетонний моноліт, залишивши мене й Гришу в задусі підземної темниці.

* * *

— Дашо, ти де? Дашо, ти де, ти чому не відповідаєш, ти хочеш, щоб у мене серце розірвалося?! Що у вас там у Москві діється? Ти де?!

Телефон, як і раніше, не ловив мережі, і дзвінок від мами, добравшись нарешті до мого апарата, порушував фізичні й інженерні закони.

— У нас погана погода, мамо.

— Погана?! Ти телевізор іноді дивишся? Там про вас таке показують! Негайно все кидай, приїжджай до мене...

— Мамо, поїзди не ходять.

— Як? Поїзди теж?!

— Не хвилюйся. Я в хорошому місці. Мені тут смерч не страшний.

— Де ти?

— У бомбосховищі, — зітхнула я.

Гриша мовчки й люто вертів ручку ліхтаря, заряджаючи акумулятор. Мама в телефоні на секунду замовкла — я боялася, що вона заплаче, але вона стрималася.

— Дашо... Ти себе бережи, будь ласка, ти ж розумієш...

— Не переживай за мене, мамо. Я бережу... І я тебе дуже люблю.

У телефоні почувся тріск, і дзвінок перервався. Гриша крутив ручку, ліхтар горів ледь-ледь. У моєму телефоні остаточно сів акумулятор. Апарат курликнув, і екран погас.

«Гришо, ми залишимось тут назавжди». Слова теліпались у мене на язиці, але промовляти їх уголос означало виявляти огидну слабкодухість. А крім того, мені здалося, що поки слова не промовлено, є надія.

Він переграв мене, не напружуючись. Інакше й бути не могло. Могутній чаклун не змагається з другокурсницею — він її використовує як річ, а потім кидає в підземеллі помирати. Років через сто які-небудь нові диґери знайдуть тут наші з Гришею кістяки й вирішать, що ми були романтичні закохані, які втекли від жорстокого світу в старе бомбосховище...

Якщо, звісно,