Читати книгу - "Все буде добре"

хочемо ми цього чи ні. Але ми скорше автомобілі, ніж поїзди. Ми не можемо рухатись у зворотному напрямку, але можемо крутити кермо та вибирати власний напрямок «уперед». І, як це відбувається в кожній поїздці, важливо насолоджуватися дорогою, а не кінцевим пунктом призначення.

Мері усміхнулась, розглядаючи фото малюнка.

– Мила картинка. Мені подобається такий стиль. Хто це намалював?

– Мій товариш.

– Неймовірно. Можна з ним познайомитись? Я б купила в нього картину-другу.

– На жаль, це неможливо, – Олександр заховав телефон. – Він помер.

– Я не знала… Мені прикро… – Мері прикусила губу й зробила крок назад.

Пробурмотіла: «Вибач…» – і зникла в туалеті.

Олександр глянув на фотографію та заховав телефон у піджак. Повернувся до міста за вікном. Predestination[31]… Чи було все це долею, фатумом, чи просто випадковістю? Чи можна було щось змінити в цьому маршруті до щасливого фіналу? Важко сказати. Але одне точно: Джон зміг пересісти на інший потяг. І змінив машиніста в житті Олександра.

8

Друга їхня зустріч трапилася за кілька тижнів після першої. Олександр знайшов роботу – не тому, що сам цього хотів, а тому що цього не хотів Гордій. Тепер хлопець щодня їздив Нью-Йорком, розвозячи кореспонденцію, пакунки та інший важливий дріб’язок. Працювати кур’єром було складно й цікаво водночас. Відчуваючи людський вакуум у своєму житті, Олександр намагався завести розмову з кожним своїм клієнтом, сподіваючись зустріти когось україномовного. Адже після тієї нічної розмови він знову відчув гостру необхідність мати з кимось спільну точку дотику. Та майже завжди його люб’язність сприймалась як спроба вибити собі чайові або ж як домагання. В обох випадках люди ставилися до дивного кур’єра агресивно, а дехто навіть не лінувався зателефонувати його шефу.

Того дня він розвіз три пакунки: один в Іст-Сайд, самозакоханому художникові, що зневажливо гмикав на кожен рух кур’єра, другий – у багатоквартирний будинок на Роад-Авеню, де багатодітна мати намагалась одночасно й документи підписати, і не дати одному синові задушити кішку, а іншому – вибігти на сходову клітку. Третій пакунок, відповідно до інструкції, Олександр залишив на лавочці в Центральному парку. Йому було цікаво дочекатись і побачити, хто його забере, але робочий день був надто виснажливим. Тому хлопець рушив із парку в напрямку наземної лінії метро.

Проходячи повз один із провулків, Олександр побачив, як два підлітки його віку притиснули до стіни бомжуватого афроамериканця, щось вимагаючи. Хлопець пройшов би повз, якби несподівано не впізнав у жертві україномовного Джона. Не до кінця розуміючи, що і нащо робить, він крикнув:

– Hey, you![32]

Підлітки завмерли й озирнулись. Олександр глянув ліворуч і підняв руку.

– Mister policeman! Over here![33]

Перехожі здивовано обертались на українця, який продовжував махати рукою, привертаючи увагу неіснуючого поліцейського. Однак хулігани не бачили, кого кличе хлопець у безрукавці кур’єра, а тому наостанок штурхонули свою жертву й дали драпака. Переконавшись, що загроза минула, Олександр перестав волати та підійшов до Джона.

– Hey… Are you okey?

– Yes, I’m fine…[34] – відповів чоловік, повільно підводячись.

– Добре, – видихнув Олександр.

Адреналін поволі відпускав. У голові почали прокручуватись десятки варіантів того, що могло б трапитись, якби ця витівка не спрацювала. Тому хлопець не одразу зрозумів, що йому сказав Джон.

– Що? Тобто what?[35]

– Ходімо зі мною, – повторив чоловік.

– Я допоміг тобі просто так. Мені не треба жодних подяк чи…

Негр глянув на хлопця і той затнувся.

– Я не прошу в тебе допомоги. Я пропоную її тобі, – Джон рушив вулицею. Пройшов кілька метрів і обернувся до зніяковілого Олександра. – C’mon[36].

Українець покрутив головою, намагаючись знайти підказку в оточенні, щоб зрозуміти, що робити далі. Але поруч ходив лише пересічний ньюйорківець, якого не турбували труднощі перекладу. Олександр потупцяв на місці та пішов за своїм новим дивним знайомим.

Він стикався зі Свідками Єгови лише один раз, коли заблукав у незнайомому районі та звернувся по допомогу до симпатичної дівчини з брошуркою в руках. Отримавши відповідь, вони продовжили мило спілкуватися, поки раптом хтось не шарпонув його в сторону.

– Відійди від цього хлопця, ти, курво! Він не одна з твоїх жертв! – кричала старенька бабця, ховаючи ошалілого Олександра за своєю спиною. – Ви спотворюєте віру в Спасителя. Ви ведете за собою у фальшиві небеса! Будьте ви прокляті! Будьте всі прокляті!

Порядна літня пані махала довгою парасолькою перед обличчям милої дівчини Клер, а та лише мовчки продовжувала усміхатись. І Олександр, упіймавши її скляний погляд, придушив бажання заспокоїти стареньку. Потім він дізнався, що в Грем Салліван (так звали бабцю родом із Кентуккі, де кожен другий байстрюк носив прізвище Салліван) був онук, який одного разу пішов на зібрання до «дому молитви». Правда, не до єговістів, а до Церкви Спасіння во Хресті чи якось там. Повернувся він