Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Наступного тижня Альберт приніс їм чисті конверти, чорнило, ручки. З наступного дня, повертаючись із банку, він уже почав їх збирати, для цього він навіть знайшов свій фронтовий наплічник, який багато чого бачив за своє життя.

Вечорами вони запаковували посилки, Луїза допомагала. Маленька дівчинка, звичайно, не розуміла, що саме відбувається, але працювала із натхненням. Ця справа їй дуже подобалася, бо її друг Едуард став веселим (це було видно навіть по масках). Вони ставали все барвистішими, все неймовірнішими (а ще місяць чи два тому він був у безпам’ятті). Від цього вона була в захваті.

Альберт помітив, що вона ставала все більше не схожою на свою маму, не так фізично — він не був спостережливий і ніколи не вхоплював схожості в обличчях. Але отой віч­ний сум на обличчі пані Бельмон вже зник з лиця Луїзи. Здавалося, невеличка комашка вибирається з кокона і стає все гарнішою. Альберт інколи тихцем її розглядав і помічав у ній дивовижну граційність, від якої у нього наверталися сльози. Пані Майяр любила казати: «Якби за ним не наглядали, Альберт сльозився б від усього, що бачив, а якби у мене була донька, було б те саме».

Альберт пішов відправляти все на пошту, щоб печатка відповідала адресі. Він мусив ходити туди часто упродовж кількох днів.

А далі треба було чекати.

Альберт не міг діждатися, коли прийдуть перші замовлення. Якби йому дозволили, він би схопив перші кількасот франків і дав драла. Але Едуард і слухати не хотів. Він не збирався нікуди їхати, поки не буде мільйона.

«Мільйон? — волав Альберт. — Ти точно збожеволів!»

Вони починали сваритися щодо майбутньої суми. Едуард неначе зовсім не сумнівався в успіху своєї справи (хоча вона ще не була доведена до кінця). Йому здавалося, що успіх гарантовано. «Безповоротно», — написав він якось великими буквами. А от Альберт, взявши роль неповноправного безхатька, вкравши дванадцять тисяч франків у свого роботодавця і вчинивши злочин, за який може піти на ешафот чи загриміти до кінця життя за ґрати, не мав іншого виходу, як вірити в успіх. Тепер він готувався до втечі. Вечорами вивчав розклади поїздів до Гавра, Бордо, Нанта чи Марселя (бо потім збирався сідати на корабель до Тунісу, Алжиру, Сайгона чи Касабланки).

Едуард працював.

Після того як каталог «Сувенір Патріотік» було розіслано, він усе думав, як би діяв справжній Жюль д’Епремон, очікуючи результату своїх комерційних пошуків.

Відповідь відразу спала йому на думку: він би брав участь у конкурсах.

Деякі великі міста мали можливість не замовляти типові пам’ятники. Вони оголошували конкурси на оригінальні монументи. В газетах публікувалося багато оголошень про пам’ятники вартістю вісімдесят, сто і навіть сто п’ятдесят тисяч франків. Найвигіднішу і найпривабливішу пропозицію виставив район, в якому Едуард народився. Сума для реалізації проекту, запропонована його авторові, була двісті тисяч франків. Тоді він вирішив подати на розгляд журі великий триптих під назвою «Вдячність». До нього входила «Франція, що веде загони на битву», а ще «Невтомні солдати дають відсіч ворогу». Обидві композиції повернуті до центру, де височіла «Перемога, що вшановує своїх загиблих за батьківщину героїв». Велика алегорична композиція, на якій жінка в драпіровці кладе вінок на голову загиблого солдата-переможця, з трагічним і невтішним виразом на обличчі. Справжня Mater Dolorosa!

Доводячи до бажаного рівня малюнок, де ще треба було допрацювати перспективу, з якого він хотів би почати свою анкету учасника конкурсу, Едуард збуджено ґелґотів.

«Індик! — говорив регочучи Альберт, дивлячись, як той працює. — Чесно кажу: ти ґелґочеш, як той індик».

Схилений над своїми ескізами, Едуард вдоволено сміявся.

Генерал Морійо здавався геть старим. Що тут казати? Заберіть у військового війну, якою він живе, та живучість бувалого в бувальцях чоловіка, і залишиться сухар невизначеного віку. Ззовні від нього залишився лише живіт, а над ним — вуса (розпливчата нерухома маса, що дрімає більшу частину доби). Найгіршим було те, що він хропів. Він завалювався у перше-ліпше крісло із зітханням, яке нагадувало хрипіння. А вже через кілька хвилин його гарбуз починав підійматися, як дирижабль, вуса дрижали від вдиху, а підгорля — від видиху, і це могло тривати годинами. Ця величезна інертна маса мала в собі щось доісторичне, древнє (ніхто не наважувався його будити. Дехто навіть боявся підійти).

Від часу демобілізації його було призначено членом цілої низки комісій, зібрань, комітетів. Він завжди приходив перший, увесь спітнілий, задиханий, якщо збори відбувалися на якомусь поверсі. Тоді завалювався у крісло, відповідав на вітання якимсь бурчанням чи заперечливим похитуванням голови, а потім засинав і починав схропувати. Його нерішуче будили при голосуванні (а що ви скажете, пане генерал? Так-так, звичайно, само собою, я згоден, — говорив він ламким голосом із сльозавими витрішкуватими очима: звичайно, звичайно). Навіть поставити підпис було для нього проблемою. Стариганя пробували позбутися, але міністр був прив’язаний до свого генерала Морійо. Інколи цей уже ні на що не здатний солдафон виказував тверезі думки. Саме так сталося одного разу. Це було на початку квітня, генерала мучила алергія на цвітіння, від якого він повсякчас жахливо чхав (навіть як той сплячий вулкан, чхав уві сні). Так от, він крізь сон почув про те, що його внук Фердинанд Морійо наражається на великі неприємності. Генерал Морійо не поважав нікого, нижчого від себе за рангом. В його очах внук, який не обрав для себе славну професію військового, був людиною другорядною та занепалою. Але він носив прізвище Морійо (а це для генерала багато важило, він дуже переживав за своїх нащадків). Його головна мрія — фотографія в ілюстрованому довіднику Ларуса, і сподівання, що на його прізвище не впаде жодна пляма.

— Що-що? — перепитав він, раптово прокинувшись.

Треба було повторити, щоб він почув, якомога голос­ніше. Мова йшла про фірму «Прадель і Ко», акціонером якої був Фердинанд. Йому намагалися пояснити. Мовляв, пам’ятаєте, йдеться про перенесення