Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Чекати на потяг довелося довго, прибув аж пізно вночі, дістатися Тифліса ми мали лише зранку. Я прокинувся вже засвітла, провідник сказав, що прибудемо на вокзал за півгодини. Я вмився, почистив зуби, причесався й повернувся до купе. Демидко вже теж прокинувся. Попросив чаю. Потяг несподівано почав гальмувати. Жандарми, які були в сусідніх купе, одразу схопилися за зброю. Але тихо, жодних криків та пострілів, загонів абреків теж не видно.

— Нічого страшного, корова здохла, лежить на колії. Зараз її приберуть, і поїдемо далі. — сказав один із жандармів, який збігав до паровоза.

Жандарми зраділи, ми з Демидком сіли пити чай. Я дивився у вікно. І подумав, що от дивно ж якось, що корова прийшла вмирати на колію. Не в кущі кудись залізла, а саме на колію. Ну і корови ж зазвичай помирають від ножа, а не своєю смертю. Тут же диво на диві. А я ж так добре знав, що коли багато дивного, то це не просто так, а для чогось потрібно. Для чого потрібно зупиняти потяг неподалік від Тифліса?

Я не знав, але тіло саме кинулося під стіл. Розлився чай.

— Іване Карповичу! — злякався Демидко.

Постріл, дзвін битого скла і ще постріл, я закричав і поповз до проходу у вагон.

— В Івана Карповича стріляли! — закричав Демидко. З купе почали вискакувати жандарми, почув, як Демидко вибив вікно і вискочив із вагона. Стріляв. От же дурень, він там як на долоні перед стрільцем!

— Підполковнику, сховайтеся, вас же підстрелять! — закричав йому.

— За мною! — заволав Демидко, не почувши мене.

Мені допомогли підвестися.

— Івана Карповича поранено! — Мене підхопили під руки, але не знали, куди вести далі.

— Допоможіть підполковнику! — крикнув я, бо побачив, як Демидко сам побіг до пагорба, з якого по мені стріляли. Кілька жандармів кинулися за ним. Не дуже поспішали. Але пострілів більше не було.

— Івана Карповича поранено! Івана Карповича поранено! Потрібен лікар! — кричали жандарми і бігали біля мене. Я тільки кривився.

— Я лікар, я лікар, кому потрібна допомога? — Прибіг якийсь чоловік, лисуватий, у пенсне, схожий на лікаря, але зараз я нікому не довіряв.

— Що у вас у саквояжі? — спитав його.

— Інструмент. Завжди з собою вожу, — здивовано відповів лікар.

— Покажіть.

Він показав. Справді, медичний інструмент.

— Я — поранений.

— Бачу, — кивнув лікар. — Звільніть нам купе!

У порожньому купе лікар поклав мене на живіт і почав знімати штани.

— Це ж треба! — зашипів я, бо лікар торкнувся рани. — Куди поцілив гад! Я ж герой, про мене газети пишуть, а мене у сраку поранили!

— Не хвилюйтеся, в газетах напишуть, що ворог підступно поранив вас у спину, — заспокоїв лікар. — Так, ось вам рушник, закусіть зубами.

Для чого?

— Зараз буде трохи боляче.

Я закусив. Боляче було не трохи. Я стогнав, лікар мене заспокоював.

— Вам дуже пощастило, що куля втратила швидкість, пробивши стінку вагона. Поранення несерйозне, лише м’які частини, навіть кістки не зачепило. А от якби пряме влучання, то було б значно гірше. Могло б вам дещо пошкодити, — розповідав лікар. — Так, тепер будемо зупиняти кровотечу.

Поки лікар порався зі мною, повернувся Демидко. Спітнілий і незадоволений.

— Як ви, Іване Карповичу? — спитав мене.

— Як людина з простреленою сракою, — чесно відповів я.

— Нічого, до весілля заживе. Головне, що поранення весіллю не завадить, хоча могло б, якби куля пройшла трохи інакше, — засміявся лікар.

— Добре, що так. Ви дуже вчасно полізли під стіл, Іване Карповичу, — сказав Демидко. — Я знайшов першу кулю, яка встрягла в стінку купе. Вона б поцілила вам у голову. Точнісінько в голову!

— Стрілець був хороший, — кивнув я.

— Стрілець був відмінний. Він же стріляв зі ста кроків, і така точність!

— Він утік?

— Утік. Я знайшов місце, звідки він стріляв. Дуже зручне місце за кам’яною брилою. Судячи з гільз, у нього був манліхер. Як ви здогадалися, що це засідка?

— Через корову, що прийшла помирати на колію. Так не буває. Нехай би ще потяг її збив, але щоб сама прийшла помирати... Корову хтось убив. Залишив на колії, щоб зупинити потяг. Для чого? Напасти? Але, враховуючи охорону, тут потрібна сотня абреків, не менше, до того ж місто недалеко. Тоді я подумав, що навіщо сотня абреків, коли достатньо однієї кулі. І поліз під стіл. Вчасно, щоб не отримати кулю у голову, і запізно, щоб урятувати сраку.

— Іване Карповичу, я ще сумнівався про абреків. Це могло бути випадковістю... — почав Демидко.

— Не могло. Навіщо абрекам потяг без поштового вагона? Зібрати гаманці у пасажирів? — здивувався я. — І тоді,