Читати книгу - "Томасина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Додому, Томасино!.. Додому, до Мері-Pya!.. Додому!.. Додому!..
32— Візьмеш її до себе, — прошепотіла Лорі.
То була скорботна мить, двобій між волею до життя та бажанням померти. Сльози Лорі капали на дівчинку і змішувалися з випотами у неї на щоках та на чолі.
Мак-Дьюї схилився над донькою, протер її змучене обличчя і сказав:
— Ні, хай уже в тебе. Бо я так не витримаю.
Місіс Мак-Кензі затулила обличчя руками і тихо заридала. Віллі Беннок схопився руками за голову і відвернувся до стіни.
Гроза близилася до завершення і, прощаючись, безладно вивергала спалахи блискавиць, щедро приправляючи громовим гуркотом. Удари грому чергувалися з іще страшнішими хвилинами тиші, яку порушували тільки шум дощу та гуркіт розтерзаних вітрами хвиль, які билися в берег. В одну з таких хвилин затишшя годинник на дзвіниці пробив четверту. Лорі з дівчинкою на руках та містер Мак-Дьюї, що стояв напроти, у розпачі перезирнулися.
Спис атмосферного розряду ввігнався у прилеглі води Лоху, і одночасно з ним оглушливо загуркотіло. Різка навала вітру — і дощова вода вже річкою стікає по віконних шибах. Загуркотіли виляски від грому, розкочуючись над гранітними горбами, і всім здавалося, що це Небо виносить свій вирок.
Мері-Pya розплющила очі — і довго вдивлялася в Лорі. Вона дивилась поглядом людини, що вперше і востаннє бачить жінку, від якої відходять потужні токи материнської любові й ніжності. Потім очі дитини — дотліваючі жаринки на маленькому змарнілому обличчі, заледве більшому за обличчя її ляльки, — відшукали очі батька. Бліді щоки на мить зашарілись, і раптом дівчинка стала майже такою, як була колись, коли була здорова та щаслива.
Зненацька за вікном, перемагаючи шум вітру, плескіт хвиль і гуркіт грому, що перекочувався уже з-за гір, почувся несамовитий котячий крик.
Лорі, Мак-Дьюї, заплакана місіс Мак-Кензі та Віллі Беннок із довгими м’якими вусами, котрі висіли на нещасному, змарнілому обличчі, — всі як один здригнулися і обернулися на звук.
Крик повторився. То було протяжне виття, що переходило в болюче нявкання; якийсь аж потойбічний зойк, мабуть, під супровід котрого мала помирати дівчинка.
І раптом у кімнаті пролунав чийсь вигук:
— Томасина!..
А втім, назвати це вигуком можна було з великою натяжкою, адже належав він людині, яка вже кілька тижнів не говорила зовсім.
І містер Ендрю Мак-Дьюї не голосом, а роз’ятреним серцем крикнув:
— Хто це сказав?!
Йому відповів Віллі Беннок. Його вуса раптом ожили, затверділи, а очі подерлися на лоба.
— Дитина! — закричав медбрат. — їй-богу, це вона сказала!..
Затяжний фіолетовий спалах освітив півнеба, перетворивши лампи та свічки в кімнаті на червоні жевріючі цятки. Він освітив вікно, а за вікном — нещасну, замучену, мокру як хлющ руду кішку, яка з останніх сил трималася на підвіконні й щосили просилася досередини.
Другий крик Мері-Pya, котра впізнала свою кішку, і зойк місіс Мак-Кензі пролунали майже одночасно.
— Томасина! Томасина! — маленька дівчинка показувала пальцем на вікно, яке знов було чорним і чистим.
— Боже, помилуй нас, грішних! — підключилася місіс Мак-Кензі. — Томасина нашої Мері воскресла і повернулася до нас!
Ендрю Мак-Дьюї із шаленим вогнем в очах зірвався з місця і закричав:
— Ні, ні!.. Не з’їхав же я з глузду! Невже це привид Томасини прийшов забрати Мері-Руа?
Вікно знову ожило, проявивши голову і тулуб кішки, яка вже втрачала терпець, бачачи тупість людей, що скупчились у теплій та сухій кімнаті та нічого не робили. Першим повернувся до тями Віллі Беннок із добрим серцем і тверезим розумом.
— Це не привид! — закричав він. — Це справжня Томасина, жива-живісінька. Невже ви не пустите її до дитини…
Мак-Дьюї схопився за можливе диво, як потопаючий хапається за соломинку.
— Місіс Мак-Кензі, — надсадно прошепотів він, аби тварина часом не злякалася, почувши його голос. — Місіс Мак-Кензі… Вона вас знає… Відчиніть вікно… Тільки обережно, благаю, дуже обережно.
Стара хатня робітниця з тремтінням підвелася і при тьмяному світлі ламп і мерехтливих свічок, притримуючи однією рукою свій капот, аби, бува, не розкрився, пішла до вікна, знову темного і порожнього.
У кімнаті повисла нестерпна напруга, й ніхто, крім Лорі, не почув сухого лопотіння важких крил Ангела Смерті, що відлітав звідси, спіймавши облизня.
Місіс Мак-Кензі повільно, обережно, немов робила щось заборонене, підняла віконну раму. В кімнату влітали хвилі гнаного вітром дощу — оце й усе.
— Киць-киць, — старечим надтріснутим голосом гукнула хатня робітниця. — Ходи сюди, Томасино! Йди, поїж кашки!..
А потім, пересилюючи завивання вітру, почувся мелодійний голос Лорі.
— Таліто!.. Ходи до мене, моя кицю. Таліто, до мене!..
Промокла, забрьохана кішка з тихим стукотом зіскочила на підлогу, оглянула всіх, хто тут був, тихенько нявкнула, вітаючись, обтрусилася, розбризкуючи по кімнаті краплі бруду, а потім, підіймаючи разом передню й задню лапи — по черзі то ліві, то праві, — затрусилася в дивному танці: так вона обсихала. Практичний Віллі Беннок непомітно прослизнув за її спиною і з гучним ляскотом зачинив вікно. А потім усі стояли, скупчившись навколо кішки, і ніби не могли начудуватись нею. Та не було жодних сумнівів: це Томасина, і вона таки повернулася додому.
Це було щось зовсім неймовірне, однак усе відбувалося наяву. Ендрю Мак-Дьюї опасисто наблизився до кішки: йому здавалося, що варто лиш її торкнутися, як вона перетвориться на цівку диму і розчиниться в повітрі, або його руки спіймають порожнечу, бо це просто видиво, мана, а чи й групова галюцинація… Та коли його руки намацали кішку і обережно підняли вгору, вона засичала доволі-таки натурально. Тварина була справжня, мокра
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Томасина», після закриття браузера.