Читати книгу - "За браком доказів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Конрад обернувся до Маґнуса, який стояв прихилений до муру з відсутнім виразом на обличчі. Навряд чи до нього дійшло хоч слово з цієї розмови.
Конрад згріб за сорочку на його грудях і шарпнув до себе.
— Ні, — опирався Маґнус, але я бачив з його рухів, що він надто очманілий від ліків, аби чинити справжній опір.
— Час закінчувати, брате, — стиха промовив Конрад. — Час стати вільним. Час летіти…
Навіть у своєму затуманеному стані, я розумів, що станеться далі. Конрад скине Маґнуса з галереї і скаже, що діяв з метою самооборони. І звинуватить Маґнуса в моєму вбивстві.
Конрад двічі підставляв Маґнуса, то чому б це не мало спрацювати втретє? Ніхто не зможе довести його брехні.
Я намагався зібратися з силами й звестися на ноги, розумів, що помру, якщо не зумію оборонитися, але не зміг. Я глянув на живіт, побачив кров, яка витікала з мене й скрапувала на дощаний настил галереї. Дивно, але я не відчував страху, лише незмірний смуток, що не зумів захистити найважливіше в своєму житті.
Бачив себе наче збоку. Бачив боягузтво чоловіка, який не спромігся сказати коханій жінці, що хоче бути з нею разом. І з дитиною…
Мені здалося, що Карла матеріалізувалася з повітря. Лише згодом я здогадався, що вона ховалася, присівши за виступом стіни. Рухи її були блискавичні, виважені, рішучі. Обома руками вона щосили вдарила Конрада між лопатками. Той хитнувся, відпустив Маґнуса, напівобернувся й приголомшено глянув на Карлу. А тоді, перечепившись за низьку балюстраду бійниці, впав униз.
Долинув глухий скрик і все стихло.
— Сам лети, сраний покидьку! — промовила вона й заплакала.
Розділ 68Я розплющив очі й побачив Сюнне, яка сиділа на стільці біля ліжка, виструнчившись, мов учениця за партою; так само, як минулого разу, коли я прокидався, і позаминулого — теж. Лікарі чотири години мене латали. Іноді боліли операційні рани, особливо при кашлі чи якщо забувався і необережно поворухнувся, та найгіршим наслідком поранення було запалення черевної порожнини. Два дні гарячки і страху смерті, аж доки нарешті подіяли антибіотики й загасили запальний процес.
Ми небагато розмовляли цими днями. Не відчувалося такої потреби. Сюнне була поруч, клала холодний компрес на чоло, коли діймала гарячка, приносила попити, коли я відчував спрагу, і поки що цього було достатньо. Іноді, коли Сюнне читала чи просто дивилася у вікно, я розглядав її. У ній жило нове життя. Життя, яке в той чи той спосіб уплететься у моє життя.
То була приємна думка.
Сюнне завважила, що я прокинувся, поклала прохолодну долоню на моє чоло.
— Як почуваєшся, Мікаелю?
— Незле.
— Телефонував Маркюссен, хоче тебе провідати. Я дозволила, за умови, що відвідини не потривають надто довго.
Я обережно підсунувся трохи вище на подушку, спробував знайти зручне положення, але вже з досвіду знав, що такого немає. Лікарняні ліжка піднімаються й опускаються у будь-яке положення, лише не в те, яке природне для людського тіла.
Ґюннар Маркюссен тримав перед собою букет, наче зброю.
— Дай мені, — врятувала його Сюнне. — Знайду якусь вазу, а ти сідай на мій стілець.
Маркюссен вдячно кивнув, але пропозицією не скористався, далі стояв біля ліжка, дивлячись на мене згори вниз.
— Здається, ти виживеш, — нарешті промовив він.
— Лікарі теж так кажуть.
— Тобі щастить більше, ніж ти заслуговуєш. Було з біса легковажно йти туди самому.
— У той момент моє рішення видавалося єдиним правильним. Я думав, що зможу вмовити Маґнуса отямитися. Але в цій справі все не так, як насправді, еге ж?
— Твоя правда… Усе не так. Ми дуже помилялися від самого початку, але й ти помилився. Я ніколи не вірив, що Ельдар Нурайде вбивця.
— Багато що вказувало саме на нього.
— Так, але й не менше фактів не трималися купи.
Я кивнув.
— Знаю… Він ніяк не міг передбачити, що Маґнус після втечі так швидко добереться в Далгайм. Та й Конрада те ж стосується, він не міг вирахувати, що…
— Якщо не він сам спланував утечу, — урвав мене Маркюссен.
Про це я не подумав.
— А він міг влаштувати втечу?
— Думаю, що так. Перша прогулянка Маґнуса за межами закладу значилася у розкладі відділення. Конрад запросто міг довідатися, коли саме. Я припускаю, що він заздалегідь украв скутер і сказав Маґнусові, де його заховав.
Невиразний спогад сплив у моїй голові.
— Якось я запитав Маґнуса, чому він так рветься додому, — поволі добуваючи слова, сказав я. — Він відповів, що на нього чекає родина, наполягав, що рідні тужать за ним. Можливо, до цього приклався Конрад.
Доки ми розмовляли, у палату ввійшла Сюнне з квітами у вазі, поставила їх на мій нічний столик.
— Я бачила Конрада того єдиного разу, коли відвідувала Маґнуса.
— Ти ніколи про це не розказувала, — здивувався я.
— Я ж не знала, хто він. Сидів собі доглядач за дверима й пильнував. Один раз, коли Маґнус повівся надто збуджено, він втрутився у розмову й попросив його вгамуватися. Пригадую той випадок тому, що самого Конрада не бачила, лише чула його голос, який ніби впливав у кімнату для зустрічей. А потім Маґнус сказав, що з ним розмовляв брат, — Сюнне мимоволі пощулилася. — Звісно, я сприйняла його слова за викривлення свідомості. А тепер сумніваюся… Бо ж Конрад був його братом. І Маґнус, певно, це знав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За браком доказів», після закриття браузера.