Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Це й стало причиною їхньої першої сварки.

Як і годилося, Едгар видав усім нам платню, проте поставив перед дружиною питання про надмірну чисельність її штату. Я був свідком, точніше, слухачем цієї розмови. Графиня раз у раз підвищувала голос, відстоюючи своє право тримати при собі стільки людей, скільки визнав за розумне надати їй батько. Я ж бо розумів, що король таким чином просто позбувався чималої кількості дармоїдів при дворі, розраховуючи, що граф Норфолк сам розбереться, кого і в якій кількості залишити при дружині. Едгар мав на це законне право, мабуть, це й пояснював Бертраді. Вона ж наполягала на своєму.

Коли граф вийшов і я побачив обличчя Бертради, зрозумів, що поле бою залишилося за міледі.

— Ось де він у мене!

І вона з торжеством піднесла стиснутий кулачок.

Залишивши Норідж, графське подружжя насамперед вирушило в Уолсингем — невелике містечко, що було місцем паломництва в Східній Англії.

Безперечно, переїзди двору завжди справа клопітна: погані дороги, залежність від погоди, всілякі шахраї, що так і пантрують, аби прибитися до обозу, та ще заїзди, де можна зірвати шлунок і набратися бліх. Сама Бертрада, щоправда, не відчувала таких незручностей. Вона взяла з собою всіх своїх пані, камеристок, пажів, особистого кухаря, кравчиню, свою арабку-банщицю, своїх собачок. І це не рахуючи цілої низки возів зі складаними меблями, власною ванною, великим металевим дзеркалом та іншими речами, без яких, як вона запевняла, не зможе обійтися. Едгар їй не суперечив, проте навіть Бертрада невдовзі змушена була визнати, що пересування з такою кількістю почту створює певні незручності. Бо подорож, яка здавалася спочатку такою чудовою, невдовзі перетворилася на кошмар. Як на зло, зіпсувалась погода, день за днем мжичив дрібний дощ, і вся ця низка раз по раз застрягала в болоті, коні губили підкови, вози провалювалися в ковбані, пані плакали, пажі застуджувалися. Мені з помічниками доводилося не стільки охороняти її милість, стільки постійно робити зупинки, залагоджувати купу питань, приймати безліч рішень. Ну й кляв же я в такі хвилини дорогоцінну Берт!

У результаті вийшло, що в Уолсингем, куди можна доїхати за день, ми прибули лише над вечір третього дня, стомлені, роздратовані. Тільки Едгар тримався з дивною холоднокровністю, ні словом не дорікнув дружині. Але до неї нарешті дійшло, що не мала рації. Тому на другий день частину її почту було відіслано назад у Норідж. Із цього й почалося. З кожним переїздом подружжя з міста в місто, з монастиря в монастир, низка графині танула, мов сніг. Я вже тоді передчував недобре, але поки не міг розібратися у всьому.

Відвідавши після Уолсингема прибережні міста Кромер, Шерінггем, Хунстантон, ми звернули вглиб графства, рушили в Тетфорд. Тут ми затрималися надовго. Вже настав жовтень із буянням його барв, негода припинилася, й ми полювали з ранку до ночі. Едгар майже не брав участі в ловах, займався справами, часто був змушений відлучатися. Бертраду це влаштовувало, вона знову повеселішала, безтурботно гаяла час у колі своїх лицарів.

У Тетфорд, аби пошанувати графиню, прибув відомий абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса. Як я незабаром зрозумів, Едгара цей прелат трохи побоювався, зате перед Бертрадою просто-таки стелився, чим домігся її приязного ставлення. Вона навіть пообіцяла заїхати в його місто-абатство, але спершу заявила, що хоче побувати в замку Гронвуд-Кастл, який Едгар звів спеціально для неї і про який усі стільки говорять.

Коли видали чергову платню, я вирушив до місцевого кравця. Вирішив, що доти, поки мої шилінги не перекочували в гаманець якогось шинкаря, слід замовити розкішну котту[48] з найкращої кольорової вовни, яку зміг придбати в Тетфорді. І ось, повертаючись від кравця, я несподівано побачив Клару Данвіль, яка в’їжджала на подвір’я єпископського палацу. В мене був піднесений настрій, я весело гукнув її, почав кепкувати з її вигляду — забризкана багнюкою, волосся сколене абияк, майже висить на коні від утоми.

Але тут Клара кинулася до мене, розплакалася. Я не відразу зрозумів, у чому річ. А потім просто мову втратив. Підступність Едгара Армстронга стала очевидною. Цей пес усе передбачив. Примусив дружину переконатися, що вона чудово обійдеться без величезного почту, відіслав усіх… А потім просто звільнив. І вже більшу частину її людей вислано з графства, багато хто навіть поплив на континент. Звичайно, рано чи пізно Едгар і повинен був зробити щось подібне. Але так обвести всіх круг пальця, обвести саму Бертраду! Далебі, мені байдуже було до всіх її особистих кухарів і почту пажів, але в тім, що відбувалося, я вгледів загрозу для себе. Адже я теж був людиною Бертради, а не графа.

Я поглянув на Клару. Та шморгала носом, розповідаючи:

— Поки відставка стосувалася інших, я не втручалася. Мене довго не чіпали, регулярно давали платню. Я сподівалася, що ввійду до числа пані, яких відберуть для переїзду в Гронвуд. А тут цей Пенда повідомив графові, що я тільки повія, і той негайно розрахував мене. Що ж мені тепер робити, Гуго? Адже я при міледі з тринадцяти років, я звикла, що сукні та стіл мені забезпечено. І якщо мене відішлють… Та батько приб’є мене, якщо повернуся.

Тепер я зрозумів, навіщо раз у раз відлучався Едгар, поки Бертрада розважалася полюванням на ланей поблизу Тетфорда.

— Ходімо, — промовив я, затягаючи Клару у внутрішні покої.

Ах, яка чарівна картина відкрилася нашим очам! У великому каміні палали дрова, поблискували позолотою кубки на столі. Високі білі свічки освітлювали цю напівкруглу кімнату у вежі та стіл, за яким сиділи граф із дружиною, єпископ Тетфордський Радульф, огрядний абат Ансельм. Обидва високошановні священики один поперед одного розказували графині про дива Святого Едмунда, вона посміхалася, Едгар грався з тендітним плямистим хортом. Коли ввійшли ми з Кларою, всі глянули на нас із подивом. Особливо на Клару, розпатлану, брудну, в мокрому плащі. Вона, схоже, зніяковіла, почала ховатися за мене, але я рвучко виштовхнув її вперед.

— Пробачте,