Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Раптом я прокинувся від крику Конселя.

— Тривога! Вставайте скоріше! — кричав він.

— Що трапилося? — спитав я, сідаючи на пісок.

— Вода підходить!

Я швидко схопився на ноги. Море потоком вливалося в наше сховище, і справді, через те що ми не були молюсками, потрібно було рятуватися.

За кілька хвилин ми вилізли на стіни гроту, куди вода вже не могла дістати.

— Що тут сталося? — запитав Консель. — Знову яке-небудь диво природи?

— Ні, друзі мої, — відповів я, — це приплив, усього-на-всього приплив, який ледве не застукав нас зненацька, як героїв Вальтера Скотта. Рівень води в океані піднімається в час припливу і, за непорушним законом рівноваги рідин в двох сполучених посудинах, вода в озері теж піднялася. Можемо подякувати, що все обійшлося легкою ванною. А тепер ходімте до «Наутілуса», нам необхідно переодягнутися.

Через три чверті години ми закінчили прогулянку навколо озера і повернулися на борт корабля. Матроси екіпажу в цей час уже закінчували вантаження натрію, і «Наутілус» відразу ж міг рушити в дорогу.

Проте капітан Немо не віддавав ніякого наказу про відправлення. Чи хотів він дочекатися ночі, щоб непомітно вийти підводним каналом? Цілком можливо!

Щоб там не було, але наступного ранку «Наутілус», покинувши свою таємну гавань, плив далеко від землі, в кількох метрах нижче поверхні Атлантичного океану.

РОЗДІЛ XI

Саргасове море

Напрям руху «Наутілуса» не змінився. Таким чином, будь-яку надію побачити в близькому майбутньому береги Європи доводилося відкинути. Капітан Немо тримав курс на південь. Куди віз нас його корабель? Я не міг цього зрозуміти.

У цей день «Наутілус» проплив надзвичайно цікаве місце Атлантичного океану. Всім відоме існування великої теплої океанської течії — Гольфстріму. Від берегів Флориди вона прямує до Шпіцбергену. Але перш ніж проникнути в Мексиканську затоку, біля сорок четвертого градуса північної широти, ця течія поділяється на два рукави: головний несе свої води повз береги Ірландії і Норвегії, тоді як менший завертає на південь до Азорських островів, потім відхиляється до африканських берегів і, описавши витягнутий овал, повертається до Антильських островів.

Отже, другий рукав — вірніше, не рукав, а кільце — оточує немовби бар’єром з теплої води ту частину океану — холодну, спокійну й малорухому — яку назвали Саргасовим морем. Це справжнє озеро, що розкинулося серед Атлантичного океану. Довжина його обводу така велика, що води течії проходять свій шлях навколо озера за три роки.

Саргасове море, власне кажучи, покриває всю частину затопленої Атлантиди. Деякі автори навіть припускають думку, що трава, яка плаває на його поверхні, виросла в преріях цього давнього континенту. Проте більш імовірно, що ці трави, водорості й фукуси приносить у Саргасове море Гольфстрім від берегів Європи і Америки. Це була одна з обставин, що навела Колумба на думку про існування Нового Світу. І коли кораблі відважного дослідника заглибилися в Саргасове море, водорості й трави затримували їхній рух, наводячи жах на команди, а плавання затягнулося на три довгих тижні.

Таким було місце, яке тепер пропливав «Наутілус». Це була справжня прерія, вкрита килимом водоростей, натанових фукусів, тропічного винограду, причому килим був такий щільний і густий, що ніс судна лише з великим зусиллям розрізав його. Тому капітан Немо, боячись пошкодити гвинт заростями, тримався на відстані кількох метрів нижче поверхні води.

Назва «Саргасове море» походить від іспанського слова «sargazzo», що означає водорості. Ці водорості, головним чином, плавучі, створюють рослинний покров моря. Відповідь на те, чому ці гідрофіти зібралися в цьому тихому закутку Атлантики, дає вчений Морі, автор «Фізичної географії земної кулі».

«Пояснення цього явища, — пише він, — випливає з загальновідомого досліду. Якщо покласти в посудину з водою куски корка або якісь інші плаваючі предмети й надати воді обертального руху, то незабаром стане помітно, що розкидані по поверхні куски почнуть збиратися всі разом у центрі посудини, тобто в місці найменшого руху. В питанні, яке нас цікавить, такою посудиною є Атлантичний океан. Гольфстрім — це кругова течія, а Саргасове море — центральне місце, де збираються всі плаваючі предмети».

Я поділяю думку Морі. Мені пощастило вивчити це явище в середовищі, недоступному для звичайних кораблів, тобто під водою. Над нами, в щільному шарі коричневих водоростей, плавали предмети найрізноманітнішого походження: стовбури дерев, вирвані з корінням десь в Андах чи на Скелястих горах і перенесені в океан водами Амазонки або Міссісіпі, численні уламки корабельних катастроф — поламані кілі, куски корпусів кораблів, їхня обшивка. Вони так обважніли від черепашок, які вкрили їх, що вже не могли виплисти на поверхню океану. Я вважаю, що майбутнє підтвердить і другу думку Морі: весь цей матеріал, який збирається там протягом століть, під дією води згодом мінералізується і перетвориться на невичерпні поклади кам’яного вугілля. Це буде дорогоцінний запас, який готується передбачливою природою на той час, коли людина використає всі копалини материків.

Серед усього хаосу трав і водоростей я побачив чудових зірчастих альціон рожевого кольору; розкішних актиній, над якими безперервно коливався вінок з довгих щупалець; зелених, червоних, синіх медуз і, зокрема, медуз Кюв’є, блакитний зонтик яких був облямований фіалковою смугою.

Весь день 22 лютого корабель плив у глибинах Саргасового моря, в якому риби, споживачі морських рослин, і ракоподібні знаходять багату їжу. Другого дня океан знову набрав свого звичайного вигляду.

Протягом наступних днів, з 23 лютого по 12 березня, «Наутілус», тримаючись середини Атлантичного океану, мчав нас на південь, зберігаючи постійну швидкість і проходячи по сто льє на добу. Очевидно, капітан Немо хотів повністю здійснити програму своєї підводної подорожі навколо світу, і я не мав сумніву, що, обійшовши мис Горн, він поверне в південну частину Тихого океану, до берегів Австралії.

Отже, Нед Ленд був правий у своїх побоюваннях. В цих величезних водних просторах, де острови зустрічалися надзвичайно рідко, не можна було й думати про втечу. Тим більше, що ми нічим не могли перешкодити капітанові Немо виконати його план. Нам лишалося тільки скоритися. Але якщо наші плани звільнення силою і хитрощами зазнали невдачі, залишався ще один шлях — переконання. Я тішив себе надією, що, можливо, після закінчення подорожі мені пощастить умовити капітана Немо повернути нам волю. З свого боку ми присягнемо йому ніколи не виказувати таємниці його життя. І ми б свято додержали цієї клятви честі. Але потрібно було ще встановити, як до цього поставиться капітан. Чи зможу я його переконати? Хіба він з самого початку не заявив, що таємниця його життя потребує нашого одвічного ув’язнення на борту «Наутілуса»? Можливо, моє чотиримісячне