Читати книгу - "Мати все"

Він прокинувся, тому що бік геть зомлів. Обережно озирнувся — нікого! Вийшов на ґанок — і дух перехопило. Сонце сходить, трави в росі, тиша по полях, ярах та пагорбах із туманом змішалася. Посеред двору, всіяного чорнобривцями, стояла дівчина з довгою косою, притуляла до себе немовлятко. Кивнула Стасові.

— Доброго ранку. Як спалося?

— Гарно. Як у дитинстві, — усміхнувся. — Дякую, тільки… Що ж ти така легковажна. Двері посеред ночі відчинені…

— Так чекала на вас…

— На мене?

Дівчина кивнула. Стас насторожився.

— А хто тобі про мене… Платон? Платон тут? І Рая?

Дівчина знову кивнула, підійшла до Стаса — і він сам підставив руки, приймаючи від неї дитинку.

— Тут, тут… — дівчина вже йшла двором за мазанку, а там — вишні, вишні.

Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.

— Зачекай! Куди мене ведеш? — гукнув дівчині. — До босяків цих?.. Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…

Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев'яний хрест.

— Тут Рая… — сказала дівчина. — Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе — дитинка їхня.

Стас ледве встояв. Очима у хрест.

— Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… — уже пошепки.

Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко — і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.

— Оце так розклад, йо… — коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. — А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?

Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.

— Платон у селі. Дім будує…

— Дім? Він що — геть збожеволів? Дитя залишив…

— У Платона своя доля, а я знала…

— Що?

— Що ви приїдете…

Стас здригнувся, із безпорадною люттю зиркнув на дивну дівчину.

— Ну! Приїхав! І що від того? Що я можу зробити? Де Платон? Де?!

Підхопився. Нахилився до дівчини, обережно переклав дитинку на її руки. Знову в личко немовляті зиркнув.

— Хлопець?

— Дівчинка…

— Авжеж… Ще одна Вербицька! Ну… Я пішов…

Вона кивнула і всміхнулася. Наче благословила.

Стас котився з пагорба до яру, сліз не стримував. От босяки блаженні. Догралися, чорти б їх! Ну нащо їм усе те треба було?! Ну нащо?! Чого хотіли? Що знайшли?

У яру сховалося від стороннього ока велике колись село. Про це мовчали дахи напівзруйнованих будинків на околицях, та обабіч єдиної вулиці вмостилися кілька відновлених, підфарбованих і причепурених осель із квітниками перед парканами. У дворах квоктали кури, рвали ланцюги собаки, із відчинених вікон пахло чимось надзвичайно смачним, а біля колодязя сидів… Платон у самих шортах. Довге чорне волосся по плечах, борідка куца. Босий…

Стас побачив його здалеку, затремтів, розмазав сльози долонею — ну досить, досить! Треба заспокоїтися, бо ще налякає хлопця. Із ним зараз особливо обережно треба. Рая… Про Іветту як сказати? І щоби хоч якось упоратися з несподіваним, бурхливим хвилюванням, Стас зірвався, побіг до колодязя. Кричав біжучи:

— Платоне! Блін, Платохо! Ти?!

Підбіг, обійняв. Платон ледь устиг на ноги зіп'ятися.

— Платоне! Привіт, друже! Це ти? — торохтів, бо щойно придумав, ніби мчав кудись у справах, зупинився води напитися, а тут — бац! — Платон!

Стискав хлопця в обіймах, гарячково добирав слова — а далі що казати? Платон обережно відсторонився, глянув на Стаса, наче й не здивувався, сказав:

— Стасе. Хочеш побачити дім, який я будую?

— Веди. Подивимося, — розгубився Стас.

Вони йшли гарячою від сонця вулицею, і Дезінфікатор зловив себе на думці, що хоче роззутися. Зупинився, скинув черевики. Утопив босі ступні в розпеченій пилюці — аж плечі розправилися. Жива земля цілувала п'яти, насичувала тіло життєдайною енергією. Стас ошелешено прислухався до власного тіла:

— Ех, не хочеться про погане…

Платон сумно всміхнувся:

— Мама померла. Ти знав? Померла і покликала до себе Раю. Але ми встигли зробити одне моє діло.

— Яке?

— Народити дитину, — сказав Платон. — Хіба ти забув? У чоловіка лише три справи: народити сина, посадити дерево і збудувати дім. Ти вже зробив?

— Ну… Я в процесі, — пробурчав. Скоса зиркнув на Платона. Кепський у нього вигляд. Здалеку здалося — ніби змужнів, засмагнув, а оце як придивитися — блідий, сумний і далеко… Десь так далеко, що і не дотягнутися до нього. Як би його додому забрати?! До лікарні чи ще там куди…

— Я подумав, що про сина наплутано, — сказав Платон. — Бо ж є такі мужчини, що від них виключно дівчатка народжуються. Тому вважаю, одну справу вже зроблено. Дерев ми з Раєю теж насаджали досхочу. Їли вишні і кидали в землю кісточки. Хай буде багато вишень. Це ж добре?

— Добре…

— Одна справа лишилася. Дім. Добудую і піду. До мами з Раєю. Вони вже й зачекалися… Я відчуваю…

— Не про те, Платоне, думаєш. Тобі дитинку треба доглядати, а ти з тим домом… Не потрібен тобі зараз дім. До того ж…

Стас хотів нагадати, що після Іветти залишилася велика квартира на Подолі, що треба забирати дитинку, стрибати в «тойоту» і швидше геть, бо тут посеред ярів ще й дитинка загнеться, та Платон сказав:

— А ніде ж не сказано: збудуй дім для себе. Чи дитинку народи… для себе. Просто сказано — народи, посади, збудуй. Я не для себе будую. Прийде хтось — і є дах. Хіба не так?

— Не знаю, — зізнався Стас. — Може, й так, та нормальні люди в першу чергу важливішу справу вибирають. Тобі зараз дитя треба зберегти…

— А тут таких охочих аж дві жінки. І гарні. Сильні… Від них теплом віє. Тітка Алла Залусківська все в мамки проситься. І тітка Рая… Я попервах вирішив, що коли Рая — то, мабуть, це чогось варто, а потім зрозумів… — Платон зупинився, став до Стаса лицем. — Ти ж за нашою дитинкою приїхав?

Стас закам'янів, дрібно-дрібно закліпав повіками. Кивнув ошелешено:

— Так…

Платон обернувся до напівзруйнованої давньою пожежею хати —