Читати книгу - "Ерагон. Найстарший"

Два дракони плавно спускалися на галявину. Першим прибув Глаедр, здіймаючи куряву. На мить він навіть затулив ціле небо, аж доки не склав золотаві крила. Слідом за ним приземлилась Сапфіра, швидка та рухлива, наче горобчик поруч з орлом.

Оромис і Глаедр, як завжди, атакували друзів купою питань, аби переконатися, що Ерагон та Сапфіра справді переймалися заняттями й ділилися одне з одним набутими знаннями. Обом учням не завжди це вдавалося, але, перемовляючись між собою, вони змогли відповісти на всі запитання. Єдиною перешкодою була прадавня мова, якою вони відтепер мусили спілкуватись.

— Сьогодні вже набагато краще, — прогримів Глаедр, а потім звернувся до Ерагона. — Невдовзі ми будемо тренуватись разом із тобою.

— Гаразд, скулблако, — чемно відповів той.

Старий дракон презирливо пирхнув і, накульгуючи, рушив з Оромисом до хатини. Грайливо підскочивши до нього, Сапфіра зненацька вщипнула Глаедра за хвіст. Заскочений зненацька велетень миттю обернувся, обурено вишкірив зуби, проте Сапфіра крутнулась і за мить уже була далеко від нього.

— Що ти собі дозволяєш, Сапфіро? — буркнув Оромис, з реакції Глаедра зрозумівши, що подібна витівка вже не перша за сьогодні. Ерагон пробелькотів щось невиразне на знак вибачення, тож ельф лише махнув рукою й гукнув:

— Геть з-перед очей!

Похнюпившись, Ерагон заліз на спину Сапфіри. Вона довго не хотіла злітати, а коли нарешті здійнялась у повітря, то довго кружляла над галявиною, перш ніж рушити до Елесмери.

— Що на тебе найшло? — звернувся до неї юнак, добре знаючи відповідь. — Навіщо ти його вкусила?

— Це ж був жарт!

Звісно, Ерагон розумів, що Сапфіра загравала до Глаедра, але навіщо зараз ці ігри?

— Ти розумієш, що Глаедр спантеличений цими жартами? — докоряв він дракону. — Вони заважають нам усім! Раніше ти ніколи не була такою нерозважливою…

— Ти що, говориш від імені мого сумління? — перепитала Сапфіра.

Не в змозі вдавати лють, Ерагон розреготався й ледь не впав із дракона.

— Якось дивно це чути, — мовив він, умощуючись зручніше, — після того, як ти сама мене весь час напучувала. Отже, я — твоє сумління, Сапфіро. Так само, до речі, як і ти — моє. Дотепер ти стримувала мої вибрики, а тепер я попереджаю тебе: годі дратувати Глаедра! Чуєш мене?

— Так, чую, — після тривалої паузи відказав дракон.

— Сподіваюсь.

— У тебе сьогодні було аж два напади, — і собі озвалась Сапфіра. — Як ти почуваєшся?

— Не дуже, — відповів юнак, скривившись. — Біль послаблює м'язи й затьмарює розум. Я сподіваюся не збожеволіти до кінця тренувань. А далі навіть не знаю, що робитиму. Навряд чи я зможу битися за варденів у такому стані.

— Не думай про це, — порадив дракон. — Ти ніяк собі не зарадиш, тож не переймайся, живи тим, що маєш тепер, пам'ятай про минуле й не бійся майбутнього, бо його ще немає й ніколи не буде. Є тільки сьогодні.

Юнак поплескав Сапфіру по плечу й удячно посміхнувся. Праворуч від них у повітряних потоках ширяв великий яструб, видивляючись у лісі здобич. Спостерігаючи за ним, Ерагон згадав про питання, яке йому поставив Оромис. А й справді: чим можна виправдати битву з Імперією, якщо вона принесе людям ще більше горя й страждань?

— Я знаю відповідь, — несподівано сказала Сапфіра.

— Ну і яка ж вона?

— Галбаторікс має… — почав був вагатися дракон. — Ні, я не скажу. Ти мусиш сам здогадатися.

— Сапфіро! — гримнув Ерагон.

— А що такого? — визвірилася та. — Якщо ти не знаєш, заради чого б'єшся, то можеш відразу здатися Галбаторіксу!

Не зважаючи на красномовні благання юнака, дракон не сказав жодного слова й ображено заблокував свою свідомість.

* * *

Повернувшись до свого помешкання в Елесмері, Ерагон повечеряв і хотів був поринути в читання одного із сувоїв, що йому їх дав напередодні Оромис, аж раптом у двері хтось постукав.

— Заходьте! — гукнув юнак, сподіваючись, що то Арія.

Так і було.

Ельфійка привіталася з Ерагоном і Сапфірою, а потім сказала:

— Я подумала, що вам було б цікаво відвідати Тіальдар Хол та прилеглі сади, оскільки ви цікавилися ними вчора. Звісно, якщо ви не дуже втомлені.

Вона була вбрана у довгу червону сукню, прикрашену вигадливим гаптуванням. Кольори на вишивці нагадували шати королеви, ніби вказуючи на зв'язок матері з дочкою.

— Я був би дуже радий побачити їх, — посміхнувся Ерагон, відкладаючи папери.

— Він має на увазі, що ми були б раді їх побачити, — додала Сапфіра.

Арія здивовано звела брови, адже їй відповідали прадавньою мовою. Присоромлений Ерагон враз заходився розповідати про наказ Оромиса.

— Блискуча ідея! — погодилась Арія й собі перейшовши на мову ельфів. — Це ж так природно, доки ви перебуваєте тут.

Коли трійця спустилася з дерева, дівчина повела друзів у західному напрямку, до невідомої їм частини Елесмери. По дорозі вони зустрічалися з багатьма ельфами, і всі вони спинялись, щоб уклонитись Сапфірі.

Ерагон знову помітив, що ніде не було видно ельфійських дітей. Він спитався про це в Арії, і та пояснила:

— Справді, дітей у нас дуже мало. В Елесмері, наприклад, тільки двоє — Дусан і Алана. Ми цінуємо дітей понад усе, оскільки вони така рідкість для нас! Мати дитину — це найвища честь і відповідальність, яка тільки може бути подарована будь-якій живій істоті.

Нарешті вони дісталися до ребристої арки, що слугувала входом до великої будівлі. Тоді Арія проспівала прадавньою мовою:

— Коріння дерева й плід лози, дозвольте пройти ціною моєї крові.

Двері повільно прочинилися, звільнивши п'ятьох метеликів, що пурхнули в темне небо. За аркою лежав величезний квітковий сад, який було посаджено так, аби він навмисне виглядав, немов дикий. Єдине, що виказувало його штучність, так це розмаїття рослин, більшість із яких квітли тут у будь-яку пору року, адже були перенесені сюди завдяки магії ельфів. Цей пишний сад освітлювало мерехтливе сяйво світлячків, а також ліхтарі, що нагадували коштовне каміння.

— Пильнуй за своїм хвостом, щоб не попсувати клумби, — застерегла Сапфіру ельфійка.

Повільно рухаючись далі, вони проминули сад та заглибились у лісові хащі. Стовбури дерев почали зустрічатись дедалі частіше, аж доки не перетворились на суцільну стіну й Ерагон несподівано не опинився перед входом до дерев'яної зали, навіть не зрозумівши, як сюди потрапив.

Зала була теплою й затишною — місце для глибоких роздумів та спокою. Її форму визначало коріння дерев, яке всередині зали було відполіроване й натерте маслами, через що виблискувало, немов бурштин. Вузькі прогалини між деревами слугували за вікна. Пахощі соснової хвої сповняли повітря. У залі було кілька ельфів, дехто з них читав або писав, а решта грали на очеретяних сопілках. Усі вони облишили свої