Читати книгу - "Габрієла"

кинувся в море, розтинаючи хвилі широкими помахами рук. Так, Ромуло не був схожим на місцевих чоловіків. Велике горе спіткало його — у нього збожеволіла дружина. Він розповідав Малвіні про Ріо. Що таке шлюб — звичайна умовність. Вона могла б працювати, допомагати йому, бути водночас його коханкою і секретарем, вчитися в університеті — якщо, звичайно, зуміла б — і могла б стати незалежною. Лише кохання єднало б їх. О, яким повнокровним життям жила вона в ці місяці!.. Вона знала, що усе місто пащекує про неї, що в школі тільки й мови про неї, дехто з подруг відцурався її, і першою була Ірасема. Але хіба все це її обходило? Вона зустрічалася з Ромуло на набережній, і вони проводили час у незабутніх бесідах. На ранкових сеансах вони палко цілувалися, і він переконував, що народився вдруге, познайомившись з нею. Коли батько виїжджав на плантації, Малвіна інколи пізно ввечері, як у будинку всі вже спали, вирушала між скелі на побачення з Ромуло. Вони сідали в крісло, вибите в камені, і руки інженера пестили її тіло. Він пошепки умовляв її, задихаючись від хвилювання. Чому не зараз, тут, на цьому пляжі? Але Малвіна хотіла виїхати з Ільєуса. Коли вони виїдуть, вона належатиме йому, вони накреслювали свої плани втечі.

Замкнена у себе в кімнаті, побита, вона прочитала в баїйянській газеті: «У вищому світі Італії трапився скандал. Принцеса Олександра, дочка інфанти дони Беатріси Іспанської і принца Віторіо, покинула батьківський дім і вирішила жити сама, ставши касиркою в ательє мод. Справа в тому, що батько мав намір видати її заміж за багатія, герцога Умберто Вісконті де Модроме з Мілана, а вона була закохана в простого промисловця Франко Мартіні». Здавалось, це було написано про неї. Огризком олівця Малвіна надряпала на уривку газети записку до Ромуло, в якій призначила годину побачення. Служниця віднесла записку в готель і віддала її Ромуло. Сьогодні вночі, коли він хоче, Малвіна належатиме йому. Тепер вона вирішила твердо: вона поїде звідси, поїде і житиме самостійно. Єдине, що її утримувало, і вона лише сьогодні збагнула це, — небажання завдавати болю батькові. Так, він страждатиме! Але тепер навіть його страждання не зупинять її.

Вмостившись на вологому камені і звісивши ноги над безоднею, Малвіна чекала. На піску пляжу, затуленого від неї скелями, цілувались закохані. На вершинах скель заблищав вогник. Продумавши увесь план, зваживши всі його деталі, Малвіна чекала з нетерпінням. Внизу розбивалися хвилі, клубочилась піна. Чому він не йде? Адже він мав прийти раніше від неї, в записці Малвіна точно призначила час. Чому ж він не йде?

А в готелі Коельйо, замкнувши двері, Ромуло Вієйра, авторитетний інженер міністерства шляхів сполучення і суспільних робіт, тремтів од страху і не міг заснути. Він завжди поводився з жінками як ідіот. Потрапляв у скрутні обставини, наживав ворогів і все ж не міг стати іншим. Продовжував фліртувати з незаміжніми, а в Ріо ледве врятувався од розгніваних братів якоїсь Антонієти, з якою зустрічався. Братів було четверо, і вони були сповнені бажання провчити його, тому Ромуло і погодився поїхати в Ільєус. Він заприсягнувся ніколи більше не дивитися на дівчат. Це відрядження в Ільєус обіцяло добрий заробіток, а він збирав гроші. Окрім того, Мундіньйо Фалкан обіцяв йому винагороду, якщо він не затягуватиме обстеження і доведе необхідність термінової присилки землечерпалок. Він так і зробив і домовився з Мундіньйо, що той попросить міністерство, аби йому було доручено керівництво роботами по випрямленню та поглибленню фарватера. Експортер обіцяв йому більшу винагороду, коли перший іноземний пароплав зайде в порт, пообіцяв також потурбуватися про його просування по службі та підвищення на посаді. Чого йому бракувало ще? І все ж таки він зв'язався з цією дівчиною, обнімався з нею в кіно, надавав їй нездійснених обіцянок. І ось наслідки: після неприємної розмови з Мундіньйо довелося телеграфувати в Ріо і просити заміни. Ромуло обіцяв, що, прибувши в Ріо, він не дасть міністрові спокою до того часу, поки драги і буксири не будуть відправлені. Це все, що він міг зробити. Залишатися ж в Ільєусі, щоб його одшмагали нагайкою на вулиці або пристрелили серед тихої ночі, він не міг. Тому він замкнувся в номері, щоб вийти лише в час прибуття пароплава. Вона збожеволіла — призначити побачення на скелях, він не вірив, що Мелк вернувся на плантацію, де кінчалося збирання урожаю. Божевільна, йому взагалі таланило на психопаток, він, як правило, натикався на таких…

Малвіна чекала вгорі, на скелях. Хвилі кликали її вниз. Вдень він ледве не помер з переляку; тепер вона зрозуміла — він не прийде. Вона дивилася, як летить піна, хвилі гукали її, на мить у неї промайнула думка кинутись вниз. Так вона звела б рахунки з життям. Але ж їй хотілося жити, хотілося виїхати з Ільєуса, працювати, стати самостійною, знайти собі місце в світі. Який з того сенс, що вона помре? Вона кинула в хвилі свої тонко розроблені плани, спокуси Ромуло, його клятви, порвала і кинула у воду записку, яку він написав їй за кілька днів після приїзду до Ільєуса. Малвіна зрозуміла, що зробила помилку, бо бачила лише єдиний спосіб вибратися звідси: зіпершись на руку чоловіка або коханця. Чому? Чи це не вплив Ільєуса, який втовкмачив їй зневіру у власні сили? Чому треба виїжджати, неодмінно тримаючись за чиюсь руку? Зв'язати себе обіцянками, взяти собі на плечі непосильний тягар обов'язку? Чому не рушити самій на завоювання світу? Так, вона піде, але не через двері смерті, адже вона палко прагнула життя, життя вільного, як безбережне море. Вона взяла туфлі, спустилася із скелі і почала обмірковувати новий план. На серці полегшало. Мабуть, воно й краще, що він не прийшов: хіба можна жити з боягузом?

Про вічне кохання, або про Жозуе, який долає стіни

У тій низці сонетів, які присвячувались «байдужій, невдячній, зверхній і гордій М…» і друкувалися курсивом у відділі суміші «Діаріо де Ільєус» поруч із повідомленнями про народження, хрестини, смерть і одруження, Жозуе не раз у вимучених римах стверджував, що його неприйняте кохання — вічне. Пристрасть вчителя взагалі була позначена багатьма високими якостями, кожна з яких сама собою була чудовою, але найбільше уваги на сторінках газет він віддавав її вічній суті. Ця «вічність» добувалася вчителем у поті чола, бо йому доводилося упрівати над александрійським і десятискладовим віршем, підшукуючи відповідні рими. В палкому багатослів'ї любов Жозуе ще більше зросла і досягла