Читати книгу - "Король Матіуш Перший"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Веслував він повільно, з перервами, щоб не втомитися. Дормеська ж Матіуш попередив, що повернеться увечері, і взяв їжу на цілий день.
Діти зраділи Матіушу. Видно, дуже нудьгували на пустельній скелі. Старий моряк теж не приховував своєї радості: буде кому розповісти про свої мандри по морях і океанах. Та й розповіді Матіуша про війну теж цікаво послухати.
Хлопчики і старий моряк сіли на камені. Ала стояла біля Матіуша і, поклавши руки йому на коліна, заглядала в обличчя, ніби намагалася зрозуміти, про що він говорить. Але з її наївних запитань було ясно, що вона нічого не розуміє.
— Кулі — такі маленькі м’ячики? — запитувала вона, уявляючи, ніби війна — це гра.
І Матіуш пояснював їй, що ці м’ячики зроблені із сталі і вбивають людей.
— Ала хоче на війну! — законозилася дівчинка і заплакала.
— Війна далеко, — сказав моряк.
— Ала хоче далеко!
— Ала — маленька!
— Ала — велика! Ала хоче на війну!
— Війна спить, — сказав моряк.
— Спить? — перепитала Ала пошепки і, притиснувши пальчик до губ, зробила перелякане обличчя й більше не вередувала. — Тихо, війна спить, м’ячик спить, Петрушка спить.
Матіуша це дуже здивувало. Повертаючись назад, він намагався пригадати, як він поводився, коли був маленьким і так само мало знав, як і Ала. Так, не розуміти чогось дуже неприємно. Бідна Ала! Вона так на нього дивилася, немов очима хотіла зрозуміти. І, не зрозумівши, починала плакати. Маленькі діти, напевно, тому часто плачуть, що не розуміють. Йому стало шкода Алу. «Треба вигадати для неї казку», — подумав він і вирішив, що трохи розповідатиме старому морякові і Ало, а небагато — Алі.
Тут він пригадав, як моряк сказав, що війна заснула. Чому він так сказав? Адже це неправда. Війна не може спати: вона нежива. Але, уявивши собі, як починається війна, Матіуш подумав, що це насправді схоже на пробудження якогось чудовиська. Щойно було тихо, і раптом від тупоту чобіт гуде земля, гуркотять гармати. Значить, моряк не обдурив маленьку Алу?
Матіуш поклав весла, відпочиває. Від маяка стелеться морем золота доріжка. На небі мерехтять зірки. Довкола тихо-тихо. «Які права надати малятам?» — запитує себе Матіуш і не знаходить відповіді.
У притулку, де він ховався, жили маленькі хлоп’ята, і старші не любили їх: били, дражнили, приставали до них. Матіуш теж недолюблював цих плакс. Але, може, вони плачуть через те, що нічого не вирішують і в них немає жодних прав. Один депутат висловився в дитячому парламенті взагалі проти малят. Але це, звичайно, нісенітниця. Малята виростуть і стануть дорослими.
«Ось я мрію бути королем дітей, а нічого не знаю про малят. І зовсім забув, яким сам був маленьким. Дорослі, напевно, теж не пам’ятають себе маленькими і тому не хочуть надавати дітям права».
Матіуш знову взявся за весла. Як дивно: острів зовсім близько, а руки ні крапельки не болять.
«Завтра цілий день читатиму, а післязавтра знову попливу на маяк. Відвезу дітям картинки».
XVII
ей розділ повинен називатися так:ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА БІЛОГО ДИЯВОЛА
У ньому розповідається про незвичайну, загадкову пригоду Матіуша.
Одного дня, вирішивши обстежити острів, він узяв револьвер і вирушив у подорож. Перепливши затоку, він висадився в тому місці, де річка впадає в море, і заглибився в гущавину.
Соромно жити на такому маленькому острові й не знати, який він.
Саме напередодні Матіуш читав книжку, де описувалася відважна, небезпечна подорож до Північного полюса.
«Сміливці вирушають у подорож у край вічних льодів і вічної ночі, ризикуючи заради науки життям. Сором і ганьба тим, хто не знає своє місто, свою країну, острів, на якому живе, — подумав він. — Може, тубільці мене не з’їдять, якщо я зустрінуся з ними в лісі. А для захисту від диких звірів у мене є револьвер. У всякому разі, у лісі битися із звірями легше, ніж із вовком у каналізаційній трубі».
Іде, іде Матіуш, а ліс стає дедалі густішим. Над головою — зелене шатро, яке не пропускає сонячних променів, і довкола панує напівтемрява. Унизу поріс густий чагарник. В’юнкі рослини так переплелися, що кожен крок дається важко. Утім, поспішати нікуди. За спиною в нього рюкзак, провізії вистачить на цілий день. Дормесько вже звик, що він часто відлучається, і не хвилюватиметься.
Іде Матіуш, і чим більше на шляху перешкод, тим завзятіше їх долає. Спочатку крізь гущавину інколи пробивався сонячний промінь, а потім все потонуло в зеленому сутінку. Шум моря сюди не долинав. Тихо, навіть птахів не чути.
Він відчув утому і сів відпочити. Підкріпився хлібом і сиром. «А раптом я заблукав?» — подумав Матіуш. Про це слід було б подумати раніше, але Матіуш був недосвідченим мандрівником.
Він не злякався, але прискорив ходу. «Острів невеликий, — заспокоював він себе, — і якщо весь час іти в одному напрямку, неодмінно вийдеш до моря. У крайньому разі повернуся тією ж дорогою, відшукаю її по слідах, прим’ятій траві, обламаних гілочках».
Але сліди розходились у різних напрямках. Напевно, тут пробігали звірі. Людський слід від звіриного легко відрізнити на піску чи на снігу, але не в такій гущавині.
Матіуш іде далі, дослухаючись до найменшого шарудіння, озираючись навсібіч. «Як же це я компас забув узяти? — дивується він. — 3 компасом не заблукаєш: він показує, у який бік іти».
Довелося знову трохи відпочити й перекусити, — не тому, що вже дуже їсти хотілося, а просто рюкзак давив плечі. І далі — у дорогу. Так ішов він до самого вечора.
«Видно, доведеться заночувати в лісі. Треба підшукати розлоге дерево та поглянути, чи не вподобала його ненароком змія». Звичайно, нічліг у лісі — справа ризикована, але для Матіуша небезпека не дивина.
Утомленим, повільним кроком рушив Матіуш далі, і раптом до нього долинули якісь дивні звуки: чи то плач, чи то спів, чи то крик про допомогу.
«Може, мені здається?»
Крадькома пішов він у тому напрямку, звідки чулися звуки. Дерева розступилися, і він опинився на галявині. Посередині на пагорбі підносилася кам’яна вежа — широка знизу і вужча вгорі.
«Що це?»
Дивні звуки, схожі на тужливий спів чи стогін, поза сумнівом, долинали з вежі.
«Поглянемо, що там таке».
Матіуш обійшов довкруг вежі, але входу не виявив. «Треба подати сигнал». І вистрілив у повітря. У відповідь почулося ехо, і знову тиша.
Матіуш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король Матіуш Перший», після закриття браузера.