read-books.club » Сучасна проза » Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

322
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 83 84 85 ... 93
Перейти на сторінку:
Сараєві рівно за годину до вбивства принца Фердинанда.

Смачно попоївши, капітан встав із-за столу, гарно подякував, поправив ремня і безтурботно сказав:

— Ну што, старік, ви штото прігорюнілісь. Відно, вчера перебралі… Ну й хрєн с нім — мне налівай на посошок.

Не дочікуючись, доки дід підніме скам’яніле од страху тіло, капітан булькнув собі ще грам зо триста — і одним духом випалив. Бідна Марія-Терезія на портреті тільки ахнула і закотила очі за орбіти. А її нащадок — імператор Франц Йовжка — гепнув себе по чолу — чи, бува, не сниться йому — і сльоза заздрості покотилась по великочинній щоці. Капітан попрощався тепло, вийшов на двір, скочив хвацько на коня і понесло його у долину.

Мої ж ріднесенькі дідо Соломон і баба Фіскарошка, як скрижаніли од страху на сампочатку гостини, так і сиділи собі на лавиці двоїчко, поклавши руки на коліна. Із сіро-землистими лицями, безживними і отупілими очима, загостреними носами їх наче приклеїли один до одного, аби в останню судну хвилину сфотографувати на братський надгробний пам’ятник.

— Видиш, Мішку, не вмер челядник, долю би мав! — нарешті викопала із себе Фіскарошка.

— Якшто не вмер у нас, вмре десь по путьови — зітхнув дід. — Ти, Марько, чула ци виділа колись у життю, авби простий смертний чоловік випив майже літру паленьки?

— Нигда-шуга не чула.

— От нам тепер і буде — керийк-вагашом з гаті кошаром! — дід ледь не заплакав.

І тут же буйна уява Соломона малювала: бідолаха капітан сідає на коня, їде-їде, а по дорозі серце його розривається від смертельної дози горілки. Вояк мертвим звалюється із білогривого, а злі шелюхи-сусіди, — бачили ж, як капітан виходив із Соломонового обійстя ще живим — одразу стукають куди потрібно. Невдовзі приходить рота автоматників, усіх Данків вишиковують під хлівом — і прямісінько до содухів праведних — Марько, я піймав велику мислю! — раптом підскочив дід. — Нараз збирайтеся всією фамилією, хапліть із собою худобу, чибря, одежу, тічте під Ловачку і спрячтесь там у пивниці.

Дід тут же висунув стратегічний план — коли руські прийдуть розстрілювати Данків, Соломон скаже: вся його родина виявилася злодійською бандою і втекла із фашистами. А він, яко істинний патріот і великий любитель руських, свистав на них і лишився на рідній землі із рідними братами. Но, а коли освободителі так вже гніваються за невинно убієнного капітана, то можуть його, отця бандитської родини, малінько і розстріляти…

Сумніваюся, чи родина святого Лота тікала так швидко і з таким виском і писком із Содоми, як Данки із свого обійстя. Вуйко Черчіль немилосердно шмагав биків, мій дорогий нянько волочили за собою корову і дурні кози, баба із тіткою ревли, як морські серени, цубрячи на собі клунки із одежею і їжею… Но, а оскільки мамка були біля хворої баби Наполійонки, а я ще нічим особливим не відзначався у Данківській родині і не прописався міцно у фамільній свідомості, то про мене знову забули… Я лишився дома і старанно готувався помирати в’єдно з дідом. До речі, коли Соломон надибав мене у сінях в колисці, одразу вибіг у сподіванні, що дожене або докричиться за сімейством. Але за нашею фамилією сліди зникли значно миттєвіше, аніж хвилі Мертвого моря зімкнулися за племенем Мойсеевим. Наразі дідові прийшла думка однести мене до Наполійонів, проте її заступила інша: “А може, коли руські прийдуть і побачать одинокого дідика із маленькою дитиною, зжаляться, і тоді Соломона не так дуже розстріляють”.

Тим часом, мою відсутність помітили і в родинному колі, яке дуже хутко, немов ховрахи, обжилися у пивниці під Ловачкою. Першою це відзначила моя покровителька баба Фіскарошка. Переляканим голосом сойки заволала, що треба комусь повертатися, бо москалі "… не пожалєють і рибльонка”. Але тітка Маргіта одразу намалювала картину, як вояки із багнетами уже нишпорять по обійстю за Данками — і чи варто тоді було тікати, якщо тепер знову у пекло повертатись. А вуйко Черчіль, не придумавши нічого мудрішого, взагалі ляпнув:

— Но, подумаєш, якоєсь там малоє засранча: якшто штось станеться, то наш Василько із Анною — молоді, наклеплють ще не єдного. Хіба для чоловіка є миліша робота, як лиликів стругати?

За таку несподівану ідею вуйко Черчіль дістав від мого нянька межи очі кулаком так, що збив з ніг Фіскарошку і опинився під ногами бика. Тітка Маргіта, не витерпівши, з усього розмаху вперіщила коромислом нянька… І хто-зна, чим би закінчилося Данківське побоїще, коли б не баба Фіскарошка.

— Та тото треба бути таким мудрим: тікати уд мацкалів пуд Ловачку, авби тут побитися до смерті! — істерично заволала вона.

Родина одразу притихла. Згодом, порадившись, вирішили всім гуртом молитися за моє спасіння.

— Якшто там не забудете, то й за діда дись малінько попросіть, — порадила Фіскарошка, стаючи до молитви.

Тим часом події у селі розгорталися стрімко двома фронтами.

Дідо Соломон накормив мене і, потихеньку колисаючи, молився гаряче за легку смерть або ж чудодійне спасіння. Надходила ніч, і молитва ставала все пристрастнішою і палкішою. Отак, мене колихаючи, поливаючи глиняну долівку щирими сльозами, дід на колінах стоятиме всю ніч і чекатиме на свою голову руських месників.

А капітан, спустившись із Небесі у долину, хвацько скакав у бік Бобовищ… Коли в обійсті діда Наполійона раптом увидів тітку Магдалину — мамину сестру… Їй не було ще й вісімнадцять, проте такої красивої і пишної ружі і наше село, і близькі й далекі околиці ще, напевне, не виділи і не знали.

Звісна річ, краса тягнеться до краси, і капітан не міг оминути Наполійонове обійстя. Як там далі розгорталися події, несловородливі Наполійони нікому ніколи не розповідали. То вже згодом Фіскарошка, ніби-то з мамчиних вуст, повідала…

Тільки-но капітан зайшов у двір, як мої мамка із бабою Наполійонкою одразу вилетіли на горище. Забилися межи міхи соняшнику і ледь не вмерли зо страху, потерпаючи, чи не будуть їх насилувати. Дід же Наполійон на колінах поповз до сіней і приклеївся не те що вухами, а всім єством до дверей…

— Ах ти, сінєглазая красавіца, — ніжно мовив капітан до тітки Магдалини. — С какіх небес ти спустілась — такая сінєглазая…?

Дід Наполійон отеретів і вже більше нічого не чув, окрім “сінєглазая”. Слова цього він достоту не зрозумів, але втямив одне — мова, мабуть, йде про лази — так називали тучні заливні землі у межиріччі… Аякже, “сінєглазая” — отже, лази…

“Но гута би вбила того москаля, ще й дівку по гузиці не поплескав, а вже просить за неї

1 ... 83 84 85 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"