Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Ця книга має назву «Мапа днів», — пояснила Емма. — Вона містить усі контури, відомі на сьогоднішній день.

Сторінка, яку вона розгорнула, виявилася мапою Туреччини, однак на ній не позначалися ані дороги, ані кордони. Натомість вона була всіяна якимись крихітними спіральками, котрі, на мою здогадку, вказували місцезнаходження контурів. У центрі кожної спіральки був єдиний у своєму роді знак, що відповідав таблиці умовних знаків у нижній частині сторінки, де ці знаки з’являлися знову з низкою цифр, розділених рисками. Я показав на один з них, котрий мав отакий вигляд 29-3-316/?-?-399 і спитав:

— Що це? Якийсь код?

Емма провела по ньому пальцем.

— Цей контур виник двадцять дев’ятого березня триста шістнадцятого року нашої ери. І проіснував приблизно до триста дев’яносто дев’ятого року, хоча день і місяць невідомі.

— А що з ним сталося триста дев’яносто дев’ятого року?

— Хтозна. Тут не сказано, — знизала плечима Емма.

Я простягнув руку і перевернув атлас на мапу Греції, яка ще більше була всіяна спіральками та цифрами.

— А який сенс збирати і класифікувати відомості про всі ці контури? — поцікавився я. — Хіба нині можна добратися до цих древніх контурів?

— Можна. Якщо пересуватися стрибками, — озвався Мілард. — Цей спосіб є вкрай складним та небезпечним, але якщо пересуватися стрибками з одного контуру до другого, скажімо, по п’ятдесят років за день, то можна дістати доступ до низки контурів, які припинили існування за останні п’ятдесят років. Якщо мати необхідні засоби та кошти, щоби подорожувати до них, то в тих контурах можна виявити й інші контури, і так — в геометричній прогресії.

— Та це ж подорож у часі, — ошелешено мовив я. — Справжнісінька подорож у часі.

— Напевне, так воно і є.

— То стосовно оцього місця, — сказав я, показавши на вугільний рисунок Горація на стіні, — нам доведеться вираховувати не лише, де воно розташоване, але й у якому часі?

— Боюся, що так. І якщо пані Шилодзьобка перебуває в полоні у витворів, відомих своєю здатністю пересуватися стрибками у часі, то, скоріш за все, те місце, куди звозять її та інших імбрин, десь у минулому. Через це їх буде вкрай важко знайти, а подорож туди буде вкрай небезпечною. Місцезнаходження древніх контурів добре відомі нашим ворогам, бо вони постійно чатують біля входів.

— Що ж, — сказав я, — от і добре, що я вирушаю разом із вами.

Емма рвучко обернулася до мене.

— Ой, як гарно! — скрикнула вона, обнімаючи мене. — А ти твердо вирішив?

Я сказав, що так. Діти, хоча й втомились, радісно загукали і заплескали в долоні. Навіть Єнох потиснув мені руку. Та коли я знову поглянув на Емму, її усмішка зів’яла.

— Що таке? — спитав я.

Вона ніяково опустила очі.

— Є одна обставина, про яку ти маєш знати, — сказала вона. — А коли взнаєш, то боюся, не захочеш вирушати разом із нами.

— Та ні, я не передумаю, — запевнив я її.

— Коли ми звідси поїдемо, цей контур зачиниться. І цілком можливо, що ти більше не зможеш повернутися в час, з якого ти прийшов. Принаймні, це буде дуже непросто зробити.

— У тому часі для мене немає нічого цікавого, — швидко заперечив я. — Навіть якби й була можливість повернутися, я не впевнений, що захотів би.

— Це ти тепер так кажеш. А я хочу, щоби ти не мав жодного сумніву.

Я кивнув і підвівся.

— Ти куди? — спитала Емма.

— Піду пройдуся.

Я не пішов далеко, лише повільно вибрів за межі подвір’я, і подивився на небо — чисте від хмар і диму, всипане мільйонами зірок. Зірки — теж мандрівники у часі. Скільки ж оцих древніх світлових цяток насправді є лише останнім спалахом уже померлих сонць? А скільки з них народилися, але світло їхнє ще не долетіло до нас? Якщо всі сонця, окрім нашого, сьогодні згаснуть, то скільки поколінь знадобиться нам, щоби дізнатися, що ми — єдині у Всесвіті? Я завжди знав, що небеса сповнені таємниць, але тільки тепер збагнув, як багато їх і на землі.

Я опинився там, де стежина виходила з лісу. У тому напрямку була домівка і все, що мене з нею пов’язувало, все, що я знав, — звичайне, буденне й безпечне.

Та виявилося, що це не так. Що насправді це не так. Принаймні, віднедавна. Бо потвори убили діда Портмана і прийшли за мною. Рано чи пізно вони прийдуть знову. Невже я колись прийду додому і застану татка в калюжі крові на підлозі? Або маму? А в протилежному напрямку збиралися маленькими купками дітлахи, будуючи плани на майбутнє, і багатьом із них це доводилося робити вперше.

Я повернувся до Емми. Вона й досі сиділа, занурившись у масивну книгу. Біля неї сиділа пані Сапсан, час від часу стукаючи дзьобом по мапі. Коли я підійшов, Емма запитально поглянула на мене.

— Так, я впевнений, що хочу подорожувати разом із вами.

— Я дуже рада, — усміхнулася вона.

— Перед тим як вирушити в дорогу, мені треба дещо зробити.

* * *

До міста я повернувся перед світанком. Дощ нарешті припинився, і на обрії зажеврів новий блакитний день. Головна дорога скидалася на руку з розгалуженими венами промивин у тих місцях, де стрімкі потоки води позмивали гравій.

Я перетнув порожній бар і піднявся нагору, до наших номерів. Штори були запнуті, а двері до батькової кімнати зачинені, і я відчув полегшення, бо ще не вирішив, як сказати йому те, що збирався розповісти. Натомість я сів, взяв ручку та аркуш паперу і написав батькові листа.

Я спробував все пояснити. Написав йому про дивних дітей, про порожняків і про те, що всі історії діда Портмана виявилися правдивими. Розповів, що сталося з пані Сапсан та пані Шилодзьобкою, щоби він збагнув, чому я мушу їхати. І благав його не тривожитися.

А потім я поклав ручку і перечитав написане. Це нікуди не годилося. Він ніколи цьому не повірить. Подумає, що я остаточно з’їхав з глузду чи стрибонув стовбула зі скелі, або мене хтось викрав. Та хоч так, хоч сяк, а виходило одне: я збирався зруйнувати його життя.