Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Королево, — сказав. — Шість років тому я довів тобі, що є речі, сильніші від королівської волі. Боги, якщо вони існують, доведуть це тобі знову. Ти не змусиш мене робити вибір, робити який я не хочу. Вибачаюся за форму, не за суть.

— У мене глибокі ями під замком. Застерігаю, ще мить, ще слово — і згинеш у них.

— Жоден з дітей, які граються у рові, не підходить на відьмака, — сказав він поволі. — І немає серед них сина Паветти.

Каланте примружилася. Він навіть не здригнувся.

— Ідемо, — сказала вона нарешті, розвернувшись на п’ятах.

Він рушив за нею, між рядами квітнучих кущів, між клумбами й живоплотом. Королева увійшла до ажурної альтанки. Стояли там чотири великі плетені крісла, що оточували стіл з малахіту. На прожилкуватій плиті, яку підтримували чотири грифи, стояли жбан і два срібні кубки.

— Сідай. І налий.

Цокнулася із ним, різко, солідно, по-чоловічому. Він відповів тим самим, не сідаючи.

— Сідай, — повторила вона. — Хочу порозмовляти.

— Слухаю.

— Звідки ти дізнався, що сина Паветти немає серед дітлахів у рові?

— Я не знав. — Ґеральт зважився на щирість. — Сказав навмання.

— Ага. Я могла б і здогадатися. А те, що жоден з них не підходить на відьмака? Це правда? І як ти міг це зрозуміти? За допомогою магії?

— Каланте, — сказав він тихо. — Я не мусив того ані перевіряти, ані розуміти. Утому, що ти сказала перед тим, була сама правда. Будь-яка дитина надається. Вирішує усе селекція. Згодом.

— Боги моря, як говорить мій вічно відсутній чоловік! — засміялася вона. — Значить, це все неправда? Увесь той Закон Несподіванки? Ті легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і вважала! То гра! Гра з випадком, забавка з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Ґеральте.

— Я знаю.

— Гра із чиєюсь кривдою. Навіщо, скажи мені, ви змушуєте батьків або опікунів до настільки важких і непростих клятв? Навіщо забираєте в них дітей? Адже навколо повно тих, кого не треба відбирати. Шляхами плентаються цілі ватаги бездомних і сиріт. У будь-якому селі можна задешево купити дитину, наприкінці зими будь-який кмет охоче продасть її, бо що йому там, зробить собі іншу. Тож — навіщо? Навіщо ти змусив клястися Дані, Паветту, мене? Навіщо ти заявляєшся рівно через шість років після народження дитини? І навіщо, холеро, не бажаєш її, навіщо говориш, що немає тобі до неї діла?

Він мовчав. Каланте кивнула.

— Не відповідаєш, — заявила, відхиляючись на спинку стільця. — Давай замислимося над причиною твого мовчання. Логіка — мати будь-якого знання. І що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьмака, який шукає призначення, прихованого в дивному й сумнівному Законі Несподіванки. Відьмака, який знаходить це призначення. І раптом від нього відмовляється. Не хоче, як стверджує, Дитя Несподіванки. Обличчя має кам’яне, у голосі його звучать лід та метал. Уважає, що королева — усе ж таки жінка — дасть себе ошукати, підманути удаваній чоловічій жорсткості. Ні, Ґеральте, я тебе не пожалію. Знаю, чому ти відмовляєшся від вибору дитини. Відмовляєшся, бо не віриш у призначення. Бо ти не впевнений. А ти, коли не впевнений… тоді ти боїшся. Так, Ґеральте. Те, що керує тобою, це страх. Ти боїшся. Запереч мені.

Він поволі відставив бокал на стіл. Поволі, аби брязкотом срібла об малахіт не видати тремтіння руки, яке ніяк не міг опанувати.

— Не заперечиш?

— Ні.

Вона нахилилася швидко, вхопила його руку. Міцно.

— Ти виріс у моїх очах, — сказала вона. І усміхнулася. Це була добра посмішка.

Мимоволі, зовсім мимоволі, він усміхнувся у відповідь.

— Як ти до цього додумалася, Каланте?

— Я не додумалася, — не відпустила вона його руки. — Сказала навмання..

Вони розсміялися одночасно. Потім сиділи мовчки серед зелені й запаху черемхи, серед тепла й гудіння бджіл.

— Ґеральте?

— Так, Каланте?

— Ти не віриш у призначення?

— Я не знаю, чи вірю хоча б у щось. А щодо призначення… Я побоююся, що його не вистачить. Треба чогось більшого.

— Я мушу про щось тебе запитати. Що з тобою? Адже, кажуть, ти сам був Несподіванкою. Мишовур стверджує…

— Ні, Каланте. Мишовур думав про дещо зовсім інше. Мушовур… Він, хіба, знає. Але користується цим міфом, коли йому вигідно. Це неправда, що я був тим, кого застали вдома, на те не сподіваючись. Неправда, що нібито саме тому я став відьмаком. Я — звичайний знайда, Каланте. Небажаний байстрюк жінки, яку я не пам’ятаю. Але я знаю, ким вона є.

Королева проникливо глянула на нього, але відьмак не став продовжувати.

— Чи всі розповіді про Закон Несподіванки — легенди?

— Усі. Випадок важко назвати призначенням.

— Але ви, відьмаки, не припиняєте шукати?

— Не припиняємо. Але це не має сенсу. Ніщо не має сенсу.

— Ви вірите, що Дитя Призначення пройде Випробування без ризику?

— Ми віримо, що таке дитя не вимагатиме Випробування.

— Одне запитання, Ґеральте. Досить особисте. Ти дозволиш?

Він кивнув.

— Як відомо, немає кращого способу передавати наслідувані риси, ніж спосіб природний. Ти пройшов Випробування і вижив. Якщо для вас так важлива дитина, яка має спеціальні властивості й опірність… Чому ти не знайдеш жінку, яка… Я неделікатна, так? Але ж, здається, я вгадала?

— Як завжди, — усміхнувся він сумно, — ти безпомильна у висновках, Каланте. Ти, звичайно, вгадала. Те, про що ти говориш, для мене недосяжне.

— Вибач, — сказала вона, й усмішка з її обличчя зникла. — Що ж, це — людське.

— Це не людське.

— Ах… Тож жоден відмак…

— Жоден. Випробування Травами, Каланте, є страшним. А те, що із хлопцями робиться під час Змін, — ще гірше. І незворотнє.

— От тільки не розчулюйся, — пробурмотіла вона. — Бо це тобі не личить. Не важливо, що із тобою робили. Я бачу результат. Як на мене, він цілком задовільний. Якби я могла бути впевнена, що дитина Паветти колись стане подібною до тебе, то не вагалася б ані хвилини.

— Ризик занадто великий, — сказав він швидко. — Так, як ти й сказала. Виживає найбільше четверо з десяти.

— До диявола, чи тільки Випробування Травами ризиковане? Чи тільки майбутні відьмаки ризикують? Життя повне ризику, у житті також триває селекція, Ґеральте. Селекціонує нещасний випадок, хвороба, війна. Протистояти долі може бути настільки ж ризикованим, як і віддатися у її руки. Ґеральте… Я б віддала тобі дитину. Але… Я також боюся.

— Я б не забрав дитину. Не зміг би взяти на себе відповідальність. Не погодився б обтяжити нею себе. Не хотів би, аби дитина колись згадувала тебе так… Як я…