Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Ось очі,— сказали нам, коли ми намацали дві виноградинки без шкірок на блюдечку.

— Ось серце,— а на дотик воно було як сира печінка.

— Ось нутрощі,— і наші руки занурилися в миску з холодними спагеті.

Ми з Сесилом відвідали ще декілька атракціонів. Купили кожний по пакунку божественного домашнього печива дружини судді Тейлора. Я хотіла була витягти ротом яблуко з діжки, але Сесил заявив, що це негігієнічно. Його-бо мати сказала, що можна підхопити якусь заразу, коли всі лізуть головами в ту саму посудину.

— Та зараз у місті немає ніякої зарази,— заперечила я. Але Сесил твердив, що його мати наполягала: їсти за чужими людьми негігієнічно. Пізніше я спитала про це у тітки Александри, і вона відповідала, що особи з такими поглядами — звичайнісінькі вискочні.

Ми саме збиралися придбати собі ірисок, як прибули гінці від місіс Меривезер і покликали нас за сцену, час було готуватися. Зал заповнювався народом; духовий оркестр старшої школи округу Мейком зібрався спереду біля сцени; увімкнули вогні рампи, і червона оксамитова завіса ходором заходила від метушні поза нею.

За сценою ми з Сесилом опинилися у вузькому коридорі, повному людей: дорослі у саморобних трикутних капелюхах, у кашкетах-конфедератках, в уборах часів іспано-американської війни, у касках Першої світової війни. Дітвора в костюмах різноманітних дарів ланів скупчилася біля маленького віконця.

— Хтось зім’яв мій костюм! — у розпачі аж зойкнула я.

Місіс Меривезер примчала до мене на всіх парах, вирівняла дротяний каркас і запхнула у нього мене.

— Як ти там, Скауте? — спитав Сесил.— Твій голос лунає здалеку, ніби ти десь за горою.

— Та й ти не ближче,— відповіла я.

Оркестр заграв державний гімн, і ми почули, як публіка підвелася. Коли загуркотів великий барабан, місіс Меривезер, яка стояла на трибуні поруч з оркестром, проголосила:

— «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera».

Знову вдарив барабан.

— Це означає,— переклала місіс Меривезер для сільської публіки,— «З багнюки до зірок».— І додала, як на мене, без жодної потреби: — Вистава.

— Мабуть, вважає, що ніхто не утямив б, якби вона не сказала,— прошепотів Сесил, якого тут-таки зашикали.

— Усьому місту відомо,— видихнула я.

— Але понаїхало багато заміських,— зауважив Сесил.

— Ану тихше ви там! — наказав чоловічий голос, і ми замовкли.

Великий барабан відбивав кожне речення місіс Меривезер. Вона віщала замогильним голосом, що округ Мейком старіший за наш штат, що він входив до територій Міссісіпі й Алабами, що першою білою людиною, яка з’явилася в цих прадавніх лісах, був прадід у п’ятих судді у справах заповітів, про якого потім більше нічого не чули. За ним підійшла черга безстрашного полковника Мейкома, на честь якого назвали округ.

Ендрю Джексон призначив його на відповідальну посаду, але надмірна самовпевненість полковника Мейкома і його хибне орієнтування на місцевості згубили усіх, хто бився пліч-о-пліч з ним проти індіанців племені струмка. Полковник Мейком непохитно ніс у ці краї ідеї демократії, але перша його кампанія виявилася й останньою. Йому було наказано — через відданого індіанського перебіжчика — рухатися на південь. Оглянувши дерево, щоб лишайник на ньому підказав, де саме буде південь, і не дослухавшись до своїх підлеглих, які ризикнули його виправити, полковник Мейком цілеспрямовано вирушив у похід громити ворога і завів своє військо так далеко на північ у первісні ліси, що їх ледь-ледь врятували від вірної загибелі переселенці, які рухалися вглиб країни.

Місіс Меривезер півгодини описувала звитяги полковника Мейкома. Я з’ясувала, що, зігнувши ноги в колінах, можу втиснути їх під каркас костюма і більш-менш присісти. Я сиділа, слухала бубоніння місіс Меривезер і бухкання барабана й невдовзі міцно заснула.

Потім мені розповідали, що місіс Меривезер, яка вклала всю душу в свій грандіозний фінал, проспівала «Свини-и-на!» з упевненістю, породженою своєчасним виходом на сцену сосон і квасолин. Вона зачекала кілька секунд і повторила: «Свини-и-на?» Коли нічого не матеріалізувалося, вона заволала: «Свинина!!!»

Мабуть, я почула її крізь сон, чи, може, мене збудив оркестр, який заграв гімн Південних Штатів, але саме в ту мить, коли місіс Меривезер піднялася на сцену з прапором штату, я вирішила здійснити свій вихід. Власне, я нічого не вирішувала: просто приєдналася до решти.

Потім мені розповідали, що суддя Тейлор вискочив із зали і так реготав, плескаючи себе по стегнах, що місіс Тейлор принесла йому склянку води і якусь його пілюлю.

Схоже, місіс Меривезер зробила фурор — такі були овації, але вона упіймала мене за сценою і заявила, що я зіпсувала їй усю виставу. Вона мене страшенно засмутила, але потім по мене прийшов Джемі й почав утішати. Сказав, що з його місця мене навіть і видно не було. Не знаю, як він здогадався, що мені так кепсько під тим костюмом, але він сказав, що я гарно виступила, хіба що трохи запізнилася, от і все. Джемі вже міг заспокоювати майже так само добре, як Атикус, коли все йшло не так. Майже — але навіть Джемі не зумів умовити мене пройти крізь юрму людей і погодився зачекати зі мною за сценою, доки публіка не розійдеться.

— Хочеш зняти костюм, Скауте? — спитав він.

— Та ні, хай буде,— промимрила я. Під костюмом легше було приховати відчай.

— Підвезти вас додому? — почувся чийсь голос.

— Ні, сер, дякую,— долинули до мене слова Джемі.— Нам тут два кроки.

— Стережіться привидів,— сказав той самий голос.— Хоча ліпше хай привиди стережуться Скаута.

— Вже майже нікого не залишилося,— сказав мені Джемі.— Ходімо.

Ми пройшли через залу до вестибюлю, зійшли сходами. Було зовсім темно. З тамтого боку будинку стояло кілька машин, але світло від їхніх фар нам мало що давало.

— Якби вони їхали в один з нами бік, нам було б видно краще,— сказав Джемі.— Скауте, я притримаю тебе за «кістку». В іншому разі ти можеш утратити рівновагу.

— Мені добре видно.

— Так, але ти можеш упасти...— (Я відчула невеличкий тиск на голову і зрозуміла, що Джемі ухопився за верхній кінець «окосту»).— Тобі ясно?

— Еге ж.

Ми пішли через темний двір, намагаючись дивитися собі під ноги.

— Джемі, я забула свої черевички, вони залишилися там, за сценою.

— Ходімо заберемо їх.

Але щойно ми повернули назад, світло в актовій залі згасло.

— Підеш по них завтра.

— Але ж завтра неділя,— заперечила я, та Джемі вже розвернув мене у напрямку домівки.