Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Тітка Александра сказала, що збирається рано лягти спати, вона весь день прикрашала сцену і тепер зовсім знесилена... тут вона раптом обірвала себе на півслові. Стулила рот, потім розтулила, ніби хотіла щось додати, але слова не йшли.

— Що таке, тітонько? — спитала я.

— Нічого, нічого,— заспокоїла вона,— хтось, мабуть, ступив на мою могилу.

Вона відігнала від себе те, що штиркнуло її тривогою, і запропонувала мені влаштувати попередній показ для родини у вітальні. Джемі запхав мене у мій костюм, став у одвірку вітальні, проголосив «Свини-и-ина!» незгірше за саму місіс Меривезер — і тут наперед виступила я. Атикус і тітка Александра були у захваті.

Я повторила свій вихід у ролі для Келпурнії на кухні, й вона сказала, що я просто неперевершена. Я хотіла ще збігати показатися міс Моді, але Джемі зауважив, що вона, безперечно, і так буде на виставі.

Після цього мені вже було однаково, підуть вони чи ні. Джемі сказав, що відведе мене. І так розпочалася наша з ним найдовша в житті подорож.

17

Погода, як на останній день жовтня, стояла незвично тепла. Ми навіть курток не надягли. Здіймався вітер, і Джемі сказав, що може піти дощ, не встигнемо ми і додому повернутися. Місяця не було.

Вуличний ліхтар на розі кидав гострі тіні на Садибу Редлі. Я почула, як Джемі тихо засміявся.

— Закладаюся, сьогодні ввечері їх ніхто не потурбує,— сказав він. Джемі ніс мій костюм доволі незграбно, бо той був громіздкий. Я подумала, як це шляхетно з його боку.

— А все ж таки тут лячно, правда? — сказала я.— Примара, звісно, нікому шкоди не робить, але я дуже рада, що ти пішов зі мною.

— Ти же знаєш, Атикус ніколи не відпустив би тебе до школи саму.

— Не знаю тільки чому: це ж просто за рогом і через двір.

— Двір надто великий, маленьким дівчаткам не слід ним ходити пізнього вечора,— піддражнював Джемі.— Невже ти не боїшся привидів?

Ми засміялися. Ми подорослішали, і привиди, гарячка-палючка, заклинання, потаємні знаки зникли з нашого життя, як туман на сонці.

— Пам’ятаєш оті старі чари: «Янгол світлий, помагай, задушить мене не дай»?

— Припини, чуєш! — попросила я. Ми саме порівнялися з Садибою Редлі.

— Примари, напевне, немає вдома,— сказав Джемі.— Дослухайся.

Високо над нами, десь у темряві, самотній пересмішник представляв увесь свій репертуар, на щастя, і гадки не маючи, на чиєму дереві він сидить: то він цвірінькав, то стрекотав, то тьохкав, то щось жалісно теркотів.

Ми повернули за ріг, і я перечепилася за корінь, який стирчав із землі. Джемі спробував мені допомогти, проте тільки упустив мій костюм на землю. Утім, я втрималася на ногах, і ми продовжили свій шлях.

Ми звернули з дороги і вийшли на шкільне подвір’я. Там було темно, хоч в око стрель.

— А як ти знаєш, де ми, Джемі? — спитала я, коли ми зробили кілька кроків.

— Можу сказати, що ми зараз під великим дубом, бо земля тут холодніша. Пильнуйся, щоб знову не впасти.

Ми перейшли на дуже повільний крок, обережно ступаючи, щоб не стукнутися об дерево. Це був самотній і старезний дуб; двоє дітей не могли повністю охопити його руками. Він стояв далеко від учителів, їхніх нишпорок і цікавих сусідів: поблизу жили тільки Редлі, але вони не виявляли цікавості. Невеличка ділянка землі під його кроною була утрамбована численними бійками і забороненою грою в кості.

Вікна актової зали яскраво палали удалині, але вони нас тільки засліплювали.

— Не дивись уперед, Скауте,— порадив Джемі.— Дивися під ноги, тоді не впадеш.

— Шкода, що ти не захопив свого ліхтарика, Джемі.

— Не думав, що буде так темно. Коли ми виходили, було ясніше. Це, мабуть, через хмари. І не схоже, щоб вони розійшлися.

Хтось раптом стрибнув на нас.

— Боже поможи! — скрикнув Джемі.

Нам в обличчя вдарило світло, і ми побачили Сесила Джейкобса, що аж підстрибував від радості.

— Ага, попалися! — загорлав він.— Я так і знав, що ви підете цим шляхом!

— А сам ти тут що робиш, хлопче? Вже не боїшся Примари Редлі?

Сесил благополучно приїхав до школи на машині разом зі своїми батьками, не знайшов нас у залі й наважився зайти так далеко, бо знав, що ми неодмінно тут пройдемо. Щоправда, він думав, що з нами буде містер Фінч.

— Подумаєш, це просто за рогом,— сказав Джемі.— Хто боїться повернути за ріг?

Але йому довелося визнати, що Сесил придумав таки непогано. Він нас добряче налякав, і тепер міг хвалитися цим перед усією школою, мав повне право.

— Слухай,— сказала я,— ти ж сьогодні граєш корову? Де твій костюм?

— Залишив за сценою. Місіс Меривезер каже, що вистава почнеться ще не скоро. Можеш і свій там покласти, Скауте, а ми тим часом порозважаємося з усіма.

Перфектно придумано, схвалив Джемі. Він був також радий, що ми з Сесилом будемо разом. Тоді Джемі може приєднатися до своїх ровесників.

Коли ми прийшли до актової зали, там було все місто, окрім Атикуса й дам, знесилених після прикрашання приміщення, а ще звичних вигнанців і затвірників. Було враження, ніби тут зібрався мало не весь округ: зала аж лускалася від причепурених фермерів. У старшій школі був просторий вестибюль; люди юрмилися біля яток, що стояли уздовж стін.

— Ой, Джемі, я забула взяти гроші,— зітхнула я, побачивши ятки.

— Зате Атикус не забув,— заспокоїв мене Джемі.— Ось тобі тридцять центів, вистачить на шість розваг. Побачимося пізніше.

— Згода.

Я була рада, що маю тридцять центів і Сесила. Ми з ним пройшли через залу за сцену. Там я позбулася свого костюма і швидко чкурнула геть, бо місіс Меривезер стояла за трибуною перед першим рядом і гарячково вносила останні поправки до сценарію.

— Скільки у тебе грошей? — спитала я у Сесила. Сесил також мав тридцять центів, і це урівнювало наші шанси. Ми розтринькали наші перші п’ятаки у Камері жахів, яка нас ані крапельки не налякала; ми увійшли до затягнутого чорним сьомого класу, де за гіда правив тимчасовий упир, який наказував нам торкатися певних предметів — буцімто