Читати книгу - "Лялька"

Едмундс спантеличено глянув на неї.

— Ну то чому ти відразу не сказала? — підводячись, промовив він і вилетів із кімнати.

***

Мжичка поступово просочувала одяг Вульфа, коли він упродовж кількох годин стояв на автобусній зупинці на Ковентрі-стрит. Він не зводив погляду із дверей поганенького Інтернет-кафе, що якимось чином спромоглося вижити серед найбільших світових брендів на найлюдянішій і найдорожчій вулиці столиці, як і численні крамнички із сувенірами та символікою Лондона.

Він простежив сюди за чоловіком, тримаючись на відстані від нього, коли той сідав на потяг на станції Ґолдгок-роуд, проштовхувався крізь натовп навколо вуличних музикантів у Ковент Ґарден, а потім зайшов до бридкого кафе лише в кількох сотнях метрів від площі Піккаділлі.

Зі зміною погоди температура знизилася, і його здобич замаскувалася відповідно до традиційного лондонського вбрання: довге чорне пальто, бездоганно начищені черевики, щойно випрасувана сорочка та штани, під незмінно чорною парасолькою.

Часом йому було важко втримувати темп, коли кремезний чоловік швидко пробирався крізь звивистий натовп. Вульф бачив, як багато людей стикаються з ним, проштовхуючись у протилежному напрямку, просять милостині, намагаються всунути йому в руки лискучі листівки, і жоден із них не здогадувався, що серед них іде чудовисько: вовк у овечій шкурі.

Незадовго після того, як чоловік вийшов з Ковент-Ґарден, він вирішив зрізати шлях. Вульф простежив за ним аж до тихої прилеглої вулички і прискорився, передчуваючи той рідкісний момент усамітнення у завжди невсипущому місті. Він прискорив ходу до повільного бігу, так, неначе переслідував свою ціль, яка ні про що не підозрювала, однак, коли із-за рогу з’явилося таксі і проїхало трохи далі вулицею, Вульф неохоче сповільнив свою ходу і знову пройшов за своєю здобиччю на метушливу вулицю.

Коли мжичка переросла в дощ, Вульф підняв комір свого довгого чорного пальта й згорбився, щоби вберегти тепло. Він спостерігав, як у вітрині кафе на мокрому склі поступово спотворюються яскраві цифри неонового годинника — ще одне нагадування, що це був його останній день, його останній шанс.

Він гаяв час.

***

Ізабель Плат проводили експрес-курс у телевізійній студії. Зрештою, щоб пояснити неймовірно привабливій репортерці, в яку камеру їй дивитися й коли, знадобилося п’ять спраглих членів команди техніків. Задля такого неочікуваного розвитку у своїй стрімкій кар’єрі, вона вбралася у свій найстриманіший одяг, а це аж ніяк не задовольняло Елайджу, і він надіслав їй повідомлення: «Розстібни верхні три ґудзики».

Хоча формат її першої появи на публіці й був відносно простим: інтерв’ю сам на сам лише з двома перервами на відео, вони очікували, що десятки мільйонів людей з усієї планети увімкнуть канал, щоб переглянути півгодинну програму. Ізабель непокоїлася, що її може знову знудити.

Вона ніколи не хотіла цього. Ізабель насправді зовсім не хотіла бути репортеркою, тому здивувалася не менше за інших, коли, попри абсолютну нестачу досвіду та кваліфікації, їй запропонували роботу. Вона сперечалася з хлопцем про те, щоб улаштуватися кудись деінде, але ненавиділа працювати тут і рішуче вирішила звільнитися.

Усі в редакції вважали її тупою, шльондрою, чи тупою шльондрою. Ізабель прекрасно чула шепіт за своєю спиною і першою визнала б, що вона далеко не геній, проте там, де посередньо освіченим людям пробачали неправильну вимову чи недоречну репліку, її без кінця висміювали.

Вона всміхалася разом із недолугими людьми і сміялася з їхніх очевидних жартів. Ізабель удавала, що була в захваті від того, що їй виявили таку честь, однак насправді їй хотілося лише, щоб на її місці опинилася Андреа, узгоджуючи складні рухи камери та хитромудрий розподіл часу програми.

— Мені здавалося, що я зможу звикнути до цього, — засміялася вона, коли один із чоловіків підкотив її разом із кріслом на потрібне місце.

— Не надто влаштовуйся, — вигукнула Андреа, перетинаючи студію дорогою в гримерку. — Ти тут лише тому, що насправді я не можу взяти інтерв’ю у самої себе, хіба ні?

***

— У мене щось є! — вигукнув Едмундс із конференц-зали.

Коли у Бакстер під ногами зашелестіли розкидані повсюди папери й вона зачинила за собою двері, Фінлі, Ваніта і Сіммонс уже були всередині. Схоже, Сіммонс не на жарт розлютився й, здавалося, розмірковував над тим, чи варто робити Едмундсу догану за такий розгардіяш.

Едмундс потягнувся до архівної коробки й роздав їм документи.

— Гаразд, — засапаний, почав він. — Вам доведеться трохи потерпіти мене. Тут усе трохи заплутано. Зачекайте, не ці.

Він вихопив із рук Сіммонса папери й кинув на підлогу позаду нього.

— Вам доведеться поділитися, — посміхнувся Едмундс. — Це одна з тих справ, які Вульф брав із архіву. Стефан Шерман, п’ятдесят один рік, Генеральний директор збанкрутілої фірми виробника електроніки. Його син був директором компанії та покінчив із собою після невдалого об’єднання, чи щось таке… Це неважливо.

— А як це стосується справи? — запитала Ваніта.

— Я теж так думав, — захоплено продовжив Едмундс. — Але здогадайтеся, хто винен у тому, що об’єднання не відбулося? — Ґабріель Пул Молодший.

— Хто? — запитала Бакстер, висловлюючи загальну думку.

— Він був спадкоємцем електронної корпорації, який зник зі свого готельного номера, залишилася калюжа крові, а тіла не знайшли.

— О, — із удаваним інтересом промовила Бакстер.

Вони всі мали значно важливіші справи.

— Ось ця, — сказав Едмундс, розпаковуючи ще одну картонну коробку, — Його дочку вбили бомбою… — він вказав на ще одну коробку… — яку встановив ось цей чоловік, якому вдалося задушитися всередині замкненої камери.

Усі були спантеличені.

— Хіба ви не бачите? — запитав Едмундс. — Усі вони — Фаустівські вбивства!

Це спантеличило присутніх ще більше.

— Це міська легенда, — важко зітхнув Фінлі.

— Вони всі пов’язані, — сказав Едмундс, — усіх їх убили задля помсти, а потім гинула й жертва. Ми ніколи не розуміли, як Вульф вписувався до переліку своїх ворогів. Тепер це стає очевидним.

— Це абсурд, — сказав Сіммонс.

— Пальцем у небо, детективе, — сказала Ваніта.

Едмундс покопирсався у ще одній коробці й витягнув звіт.

— Джоель Шеппард, — сказав він. — Помер шість місяців тому, сумнівне самогубство. Засуджений за три вбивства з помсти, переконаний, що Диявол приходив забрати їхні душі. Він був у психлікарні.

— Що ж, ось тобі й відповідь, — глузливо всміхнувся Сіммонс.

— У лікарні Святої Анни, — пояснив Едмундс. — Він лікувався там у той