Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

Потяг, який прибував на платформу «Б — як Бубба», їхав у напрямку Вашингтона, куди відправлятися ніхто не хотів. Проте коли оголосили про прибуття північного потягу Денні, до сходів ринув натовп. Денні згадав слова Г’ю, чоловіка Дженні: люди мають їхати від урагану, а не йому назустріч. Але на півночі, очевидно, їхній дім, і їх тягне туди, наче перелітних птахів. Люди штовхалися на сходах, винесли Денні на платформу, і ледве не витиснули його на колії. У нього запаморочилося у голові, і тому він швидко вирвався вперед і пішов до вагонів. Проте Денні не хотілося, щоб вагон був порожнім, він не любив тихі вагони. Йому подобалося сидіти разом із людьми, які говорили по мобільному телефону; йому подобався майже домашній затишок перехресних розмов.

Здалеку дугою до них наближався потяг, темно-сірий, майже непомітний на фоні неба. Перед Денні проповзли вагони, а потім потяг зупинився. Вагони порожніми точно не будуть. Денні зайшов у найближчі двері і сів на перше вільне сидіння поряд із підлітком у шкіряній курці — сісти подалі все одно не вийде. Спочатку він помістив свій багаж нагорі і лише потім спитав у хлопця, чи вільне було місце. Той лише незрозуміло стенув плечима і продовжив дивитися у вікно. Денні плюхнувся на сидіння, потім поклав квиток до внутрішньої кишені куртки.

Завжди відчуваєш полегшення, коли нарешті влаштовуєшся у потязі. А  вже за мить після цього думаєш: «Швидше б приїхати». Але поки Денні був цілком задоволений.

Пасажири шукали і не могли знайти вільних місць. Утворився затор, люди штовхали одне одного рюкзаками, знервовано кричали: «Діно? Куди ти пішла?», «Сюди, мамо». «Шановні, є вільні місце!» — крикнув кондуктор спереду.

Потяг рушив, і ті, хто ще стояв, похитнулися, намагаючись втримати рівновагу. Немолода жінка, яка, очевидно, вважала, що їй треба поступатися місцем, нависала над Денні якийсь час. Але він зосереджено вивчав свій квиток, поки її не покликали.

За вікном повільно зникали похмурі ряди будинків, їхні задні вікна були або завішені фіранками, або обклеєні паперовими фігурками, ґанки заповнені грилями для барбекю і сміттєвими баками, а на дворах були складені старі іржаві прибори. Шум у вагоні нарешті стих. Сусід Денні продовжував дивитися у вікно. Денні обережно витягнув із кишені мобільний телефон, натиснув виклик і зігнувся майже вдвоє — він не хотів, щоб його розмову хтось почув.

— Привіт, це Елісон, — сказав автовідповідач. — Мене немає вдома, або я дуже зайнята, але ви завжди можете залишити мені повідомлення.

— Еллі, візьми слухавку, — сказав Денні, — це я.

На іншому кінці проводу було тихо, а потім щось клацнуло.

— По-твоєму, якщо ти скажеш: «Це я», то я все залишу і прибіжу? — відповіла жінка.

Раніше він сказав би: «А хіба ні?». Три місяці тому він саме так і сказав би, але зараз промовив:

— Ну, можна хоча б помріяти.

Вона мовчала.

— Як твої справи? — запитав він нарешті.

— Готуюсь до Сенді.

— Хто такий Сенді?

— Не хто, а що, дурню. Сенді — це ураган. Хіба не чув?

— А.

— У новинах показували, як закладати двері мішками з піском. Але де їх купують, ці мішки?

— Я приїду і все зроблю, — сказав він, — я вже у потязі.

Знову тиша. Денні напружено завмер. Жінка сказала:

— Денні.

— Що?

— Я ще не сказала: «Так».

— Я розумію, — відповів він занадто швидко, поки вона не забрала назад слово «ще». — Але, сподіваюся, коли ти побачиш мене, магія спрацює.

— Та невже?

Він зажмурив очі і чекав.

— Ми вже говорили про це, — сказала Еллі, — нічого не змінилося. Нізащо у світі я не продовжуватиму так, як було раніше.

— Я знаю, — відповів він.

— Я втомилася. У мене немає сил. Мені вже тридцять три, Денні.

Підійшов кондуктор, Денні швидко випрямився і віддав свій квиток.

— Мені потрібна людина, на яку я можу розраховувати, — сказала Еллі, — мені потрібен чоловік, який не змінюватиме роботу частіше, ніж люди міняють спортзали, або який їде кудись без жодних причин і попереджень, або сидить удома цілий день і курить траву. І більше за все — мені не потрібна людина, у якої швидко змінюється настрій, без жодних причин.

Денні знову нахилився вперед.

— Еллі, послухай, — сказав він, — ти завжди запитувала, що зі мною не так, але хіба ти не розумієш, що я і сам не знаю? Я сам запитую себе все життя. Щоночі я прокидаюся і запитую себе. Як я міг так усе спаскудити? Іноді я дивлюся з боку на свою поведінку і сам не можу пояснити.

На тому кінці дроту стало дуже тихо, і Денні злякався, що вона відключилася.

— Еллі?

— Що?

— Ти тут?

— Тут.

— Мій батько каже, що пам’ятає про те, що мами більше немає навіть уві сні.

— Це сумно, — за кілька секунд сказала Еллі.

— Але я теж! — сказав він. — Я пам’ятав, що тебе немає, кожну секунду, поки був у від’їзді.

Мовчання.

— Тому я хочу повернутися додому, — сказав він, — я хочу, щоб цього разу все було інакше.

Знову мовчання.

— Еллі?

— Гм… Мабуть, ми можемо спробувати. А потім побачимо, як вийде.

Денні полегшено видихнув.

— Ти не пошкодуєш, — сказав він.

— Хтозна. Може і пошкодую.

— Не пошкодуєш, Богом клянуся.

— Але ти будеш на випробувальному терміні, зрозумів?

— Так, звичайно. Без питань, — сказав він. — Можеш вигнати мене за першу провину.

— Господи, чому я така безхарактерна?!

— Мої речі все ще у тебе в гаражі? — запитав Денні.

— Були там, коли я востаннє дивилася.

— То… я можу їх знову перенести до будинку?

Вона відповіла не одразу, Денні міцніше стиснув телефон.

— Це не обов’язково, — сказав він. — Якщо ти вважаєш, що для початку я маю знову пожити якийсь час у гаражі — я зрозумію.

— Думаю, навряд чи нам треба починати аж настільки спочатку, — відповіла Еллі.

Його рука, що тримала телефон, розслабилася.

Дві дівчини позаду Денні сміялися і не могли зупинитися. Вони хихикали, верещали і пирскали. Цікаво, що у їхньому віці здається таким смішним? Інші пасажири читали, слухали музику, клацали у комп’ютері, а ці двоє щось говорили, а потім знову заходилися сміхом.

Денні повернувся до свого сусіда-підлітка, мовляв, і як йому ці смішки, але з жахом виявив, що хлопець плаче. Причому він не тихенько плакав, ні, він здригався від ридань, розтягнувши рот у гримасі і судомно стискаючи коліна. Денні не знав, що робити. Спробувати втішити чи не звертати уваги? Зробити вигляд, що нічого не бачиш — безсердечно. Якщо він так відкрито показує своє горе, то, мабуть, очікує допомоги? Денні глянув по сторонах, здавалося, ніхто не помічав, що відбувається. Він перевів погляд на спинку переднього сидіння, подумки благаючи, щоб це скінчилося.

Усе як тоді,