Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— То тепер ти потрапиш у пекло?

— Ні, — серйозно відповіла Нора, — але це так дивно, — вона увімкнула поворот. — Можливо, піду на вечірню службу, якщо ми встигнемо з переїздом.

Денні мовчки дивився у вікно на будинки, що змінювали один одного, а лівою рукою відбивав на коліні власний ритм.

— Мабуть, ти радий, що повернешся до викладання? — запитала Нора після паузи.

— Що? А, так, звичайно.

— Ти продовжуватимеш заміняти чи плануєш сам стати викладачем?

— Для цього мені потрібно брати більше навантаження, — відповів він, але було помітно, що думки його десь далеко.

— Мені здається, ти чудово ладнаєш зі старшокласниками.

— Ні, — відповів Денні і перевів погляд на Нору. — Як виявилося, мене це страшенно дратує. Насправді, дуже депресивне заняття. Усе, чого ти їх навчаєш — лише крапля у морі, і зовсім не потрібне у реальному житті. Я думаю, мені варто спробувати щось інше.

— Що, наприклад?

— Ну, скажімо, виготовлення меблів.

— Меблів… — повторила Нора.

— Тобто робота, на якій я міг би створювати щось… видиме, розумієш? Те, що можна показати у кінці дня. Та і нікуди правди діти — я із сім’ї робітників.

Нора кивнула, наче сама собі, і Денні знову повернувся до вікна.

— Та історія з валторною, — запитав Денні, дивлячись на автобус, що проїжджав повз, — ти не знаєш, що батько мав на увазі?

— Ні, — відповіла Нора.

— Сподіваюся, він не втратить ґлузд.

— Із ним усе буде добре, — сказала Нора. — Ми наглядатимемо за ним.

Вони доїхали до вулиці Сент-Пол, далі пряма дорога на південь до станції Пен. Нора зручніше вмостилася у крісло, ледь торкаючись керма. Навіть керуючи машиною, вона неначе пливла.

— Я хотіла сказати тобі, Денні, — заговорила Нора, — ми з Дуґласом вдячні за твою допомогу і твій приїзд. Це мало велике значення для твоїх батьків, я сподіваюся, ти це розумієш.

— Дякую. Тобто, будь ласка, — сказав Денні, і знову глянув на Нору, — Звертайтеся. Спасибі вам обом.

— І це гарно з твого боку, що ти не розповів про матір Стіма.

— Насправді це нікого не стосується.

— Я мала на увазі, що ти не розповів Дуґласу, коли він був малим.

— А.

Знову мовчання.

— Знаєш, що зі мною сталося? — раптом запитав Денні. У його голосі чулося здивування, наче він заговорив проти своєї волі. — Пам’ятаєш, як я зашивав сорочку батька?

— Так.

— Цю його дашіки?

— Звісно.

— Я думав, що не знайду ниток такого відтінку, яскраво-блакитного кольору. Я підійшов до шафи з білизною, де мама тримала коробку з шиттям, відчинив шухляду і не встиг ще відкрити коробку, як звідкілясь просто у руку мені викотилася шпулька блакитних ниток.

Вони зупинилися на світлофорі, і Нора уважно подивилася на Денні.

— Звичайно, це легко пояснити, — продовжив він. — Зрозуміло, що у мами мали бути нитки такого кольору, адже це вона пошила ту сорочку, а нитки не викидають, у них немає терміну придатності. Чому шпулька була не у коробці? Мабуть, випала раніше, коли я пришивав ґудзик. А викотилася вона через те, що я різко відчинив двері. Зробив протяг чи щось таке, не знаю.

Загорівся зелений, і Нора знову поїхала.

— Але на мить, до того як я це все зрозумів, — сказав Денні, — мені здалося, що це вона мені їх протягнула. Неначе подала таємний знак. Дурня якась, правда?

— Ні, — відповіла Нора.

— Я подумав: «Вона каже, що вибачає мені». А потім узяв сорочку і пішов у свою кімнату зашивати. Сів на ліжко, і невідомо звідки у мене промайнула інша думка: «Або вона каже, що знає, що я вибачив її». І раптом мені стало дуже легко на душі.

Нора кивнула і знову увімкнула поворот.

— Хоча хто розбере, що тут до чого? — спитав Денні у будинків за вікном.

— Я думаю, ти все правильно зрозумів, — відповіла Нора.

Вона повернула на станцію Пен, припаркувалася і відкрила багажник.

— Не зникай, — сказала вона Денні.

— Звісно ні. Я ніколи просто так не зникаю. Я потрібен їм для драми.

Нора посміхнулася, на її щоках з’явились ямочки.

— Мабуть, що так. Це правда, — вона підставила Денні щоку для поцілунку і привітно помахала услід, коли він пішов.

Хмари над головою стали темно-сірими, наче хтось розмішав воду в озері і підняв з дна мул. У приміщенні вокзалу вітражі на стелі — зазвичай калейдоскоп блідих прозорих відтінків морської хвилі — стали темними. Денні пройшов повз автомати для продажу квитків, куди тягнулися величезні черги, і підійшов до кас. Перед ним у черзі було десять-дванадцять людей. Він поставив сумки на підлогу і штовхав їх ногою вперед щоразу, коли черга просувалася. Відчувалося, як у натовпі наростало роздратування. За ним стояла пара, яка, очевидно, не бронювала квитки. Дружина панічно повторювала:

— О, Господи, нам не вистачить квитків. Точно не вистачить.

— Вистачить, — відповідав її чоловік, — не хвилюйся.

— Я так і знала, що треба було зателефонувати і забронювати квиток. Усі тікають від урагану, — сказала жінка прокуреним голосом і з балтиморським акцентом.

— Не буде квитків на цей потяг — візьмемо на наступний.

— Наступний? Наступного не буде! Після цього потяга дорогу перекриють!

Чоловік роздратовано фиркнув, але Денні був на боці дружини. Він квиток забронював, але все одно хвилювався. Раптом вони перекриють проїзд ще до того, як прийде його потяг? Йому доведеться повертатися на вулицю Боутон, і він застрягне зі своєю родиною, вросте, як ніготь на нозі.

Чоловік перед Денні пройшов до віконця, і він штовхнув свої сумки вперед. Денні вже уявляв, як якийсь підстаркуватий чоловік із грубим виразом обличчя скаже йому: «Вибачте, сер…», без жодного суму у голосі.

Але ні, йому дісталася весела афроамериканка, після підтвердження номеру бронювання вона сказала: «Та ви щасливчик!». Денні радісно забрав свій квиток, без звичного буркотіння щодо ціни, подякував, узяв сумки і пішов до Dunkin’ Donuts купити кави і якоїсь випічки, щоб відсвяткувати від’їзд. Усе-таки йому вдалося вибратися звідси.

Столики були зайняті, так само як і лави для очікування. Тож Денні їв стоячи біля колони, поставивши сумки на підлогу. На вокзалі було дуже багато людей, більше ніж на Різдво та у День Подяки, і всі були роздратованими.

— Ні, не можна купити цукерку, — прикрикнула мати на свого сина. — Стій ближче до мене, а інакше заблукаєш.

Милозвучний жіночий голос оголошував прибуття потягу на платформу Б. «Б — як Бубба», — оголошував голос. Денні таке оголошення здалося дивним, і дівчині поряд із ним теж — привабливій красуні з яскраво-рудим волоссям і засмаглою шкірою, що дуже рідко трапляється у рудих. Вона грайливо подивилася на Денні, запрошуючи посміятися разом.

Іноді глянеш на жінку, і вона подивиться на тебе, і виникає невловиме впізнавання, взаєморозуміння, при якому будь-що можливо. Або ж не