Читати книгу - "Зерно правди"

class="p2">Ізраїль святкує незалежність і розганяє палестинську демонстрацію проти «стіни безпеки», Вірменія згадує про геноцид вірмен у Туреччині, католицька церква вшановує святу Доду. Опитування свідчать, що 53 відсотки поляків не довіряють прем’єрові, а 67 відсотків — президентові. Януш Палікот порівнює лідера партії «Закон і справедливість» зі Сталіним та Гітлером. Інститут національної пам’яті визнає свою помилку й знімає вимогу про зміну назви вулиці Бруно Ясенського в Климонтові. Раніше він назвав поета пропагандистом сталінізму, а його смерть і тортури — внутрішніми порахунками в комуністичній партії. «Вісла» перемогла «Гурника» з рахунком 3:1 у матчі, що розпочав 25 тур, Роберт Кубиця непогано показав себе на тренуваннях перед Гран-прі Бахрейну, а Шльонський стадіон демонструє талісман — їжака, продовжуючи сподіватися, що в них хтось гратиме під час «Євро-2012». У Сандомирі скоєно кримінальний злочин у вигляді крадіжки мобільного телефону з кишені брюк 16-річного підлітка, залишених біля спортзалу. Погода без змін, хіба що трішки прохолодніше.

1

Його тримали на ланцюгу як собаку, і поводилися, як із собакою. Штурхали, шарпали, лаяли, і нарешті запхнули до клітки. Зроблена з товстих прутів клітка виявилася для нього затісною, довелося вигнути голову під якимсь невірогідним кутом, щоб могти поміститися, проте вона однаково не закривалася, хтось заходився грюкати дверцятами, щоб закрити їх, дверцята били по виставленій долоні, викликаючи страшенний біль, йому вдалося прибрати руку, але дверцята продовжували грюкати, одноманітний звук відлунював у черепі. Він не розумів, що відбувається, хто вони й чого від нього хочуть. Лише коли хтось відкрив банку «Педігрі», і всередині він угледів обличчя Шиллера, то зрозумів, що це сон і отямився.

Біль у долоні не вщух, не зник і біль у шиї, викликаний тим, що він заснув, поклавши голову на папери, і так провів ніч. Не вгамувалося й грюкання, проте стихло й перетворилося на вперте стукання у двері. Зойкаючи й постогнуючи, він підвівся з обертового стільця, за дверима блідий і невиспаний, проте вочевидь щасливий, стояв Роман Мишинський.

— Я всю ніч провів в архіві, — промовив він із дивною усмішкою, розмахуючи пачкою ксерокопій.

— То ви, мабуть, вип’єте кави, — пробелькотів у відповідь Шацький, коли йому нарешті вдалося розклеїти губи, і втік на кухню, щоб привести себе до ладу.

За чверть години він уже слухав незвичайну історію, яку мальовничо оповідав його довірений архіваріус.

— Зима сорок шостого року настала рано, ще наприкінці листопада, скула кригою і вкрила снігом землю, над якою ще недавно здіймався дим згарищ. Люди із тривогою вдивлялися в перелякані очі сусідів, порожні комори й майбутнє, де на них чекали хіба що біль, голод, хвороби й приниження.

— Пане Романе, згляньтеся.

— Я лише хотів викликати відповідний настрій.

— Вам вдалося. Будь ласка, не так кучеряво.

— Окей, так чи сяк, зима настала люта, країна була знищена війною, не було ліків, їжі й чоловіків, зате були комуністи, новий порядок і злидні. Навіть у Сандомирі, який жодна сторона дивом не перетворила на купу цегли. Зрештою, розповідають про підполковника Скопенка, який із Червоною Армією зупинився по той бік Вісли...

— ...і так йому сподобалося місто, що він вирішив його зберегти завдяки своїй стратегічній далекоглядності й любові до гарної архітектури, — перебив його Шацький, подумавши, що коли Мишинському не вдасться позбутися пишномовності, то це буде найдовша п’ятниця в його житті. — Я це знаю, тут усі про Скопенка розповідають. Чував я й про таке, що підполковник був з похмілля й не дозволив проводити артобстріл. Пане Романе, благаю...

Архіваріус сумовито подивився на Шацького, докірливий погляд враженого любителя гарних оповідок зворушив би кожного. Але прокурор лише промовисто кивнув на миготливий червоний діод на диктофоні.

— Сувора зима, вцілілі люди, голод і нужда. Звичайно, пустка там, де колись були єврейські квартали, звичайно найкращі помешкання й кам’яниці зайняли поляки. Проте не всі, як вдалося мені дізнатися, трохи юдеїв по війні повернулося, на жаль, ніхто не вітав їх квітами, ніхто на них не чекав. Нерухомість давно вже отримала нових господарів, залишені на переховування речі теж, кожний єврей був докором сумління, бо може, не всі під час війни поводилися так, як слід. Не знаю, чи ви читали оповідання Корнеля Філіповича, він прекрасно описує цю дилему, бо навіть якщо робили багато, то однаково завжди було замало, постійні докори сумління. А якщо взагалі нічого не робили, пасивно спостерігали за Голокостом або й іще гірше, звичайно, зараз важко собі уявити...

— Пане Романе!

— Так, авжеж. Тож нечисленні євреї поверталися на згарища й вислуховували розповіді про сувої Тори, які використовувалися як підкладка для халяв, про викопування трупів застрелених німцями родичів у пошуках доларів і золотих зубів. Подейкували й про отих проклятих солдатів, особливо із залишків Національних Збройних Сил, які полювали на вцілілих євреїв. Багато було невигаданих історій, я бачив документи процесів. Дивний, похмурий час... — Мишинський на мить замовк. — Деякі поляки могли вирізати цілі єврейські родини, а інші, обидва випадки із Климонтова, ладні були ризикувати життям, щоб продовжувати рятувати євреїв, цього разу від партизанів-антикомуністів. Так, розумію, я коротко. У будь-якому разі євреям нічого було шукати в такому собі Климонтові чи Поланці. Але Сандомир усе-таки був містом, ті, хто не збирався виїжджати до Лодзі, перебралися сюди, намагалися будь-що вижити.

— Але це було відразу по війні. А йшлося про зиму з сорок шостого на сорок сьомий рік.

— Так, так. Восени приїхала єврейська родина. Чужі, ніхто їх досі в Сандомирі не бачив. Він був лікар, звався Хаїм Вайсброт. Разом із ним вагітна жінка і дво-, може, трирічний хлопчик. Я так зрозумів, що їм допомогло те, що вони були не місцеві. Не поверталися до свого помешкання, їм не доводилося дивитися в очі як сусідам і виправдовуватися, звідки взявся новий буфет у кухні, такі собі воєнні жертви. Спокійні, не конфліктували, нічого не вимагали, до того ж, він міг допомогти. До війни в Сандомирі теж був лікар-єврей, Вайс, дуже шанований, то й цього люди так само поважали.

— Дайте вгадаю, це його будиночок на Замковій?

— Будиночок на Замковій нічий, це власність гміни, та колись належав якраз докторові Вайсу і, здається, саме в ньому оселився Вайсброт із родиною. Але це люди кажуть, доказів у мене жодних.

— А чому він стоїть пусткою?

— За офіційною версією щось негаразд із документами на власність, неофіційно це прокляте місце.

— Прокляте?

—