Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Документ добре відображає рішучість влади в її прагненні до національної асиміляції переселенців. Їм не дозволяли, або принаймні обмежували, плекання власної культури, мови та релігії, греко-католицькі священики, які намагалися відправляти богослужіння, натрапляли на різні перешкоди — все це для того, щоб прискорити полонізацію. В тотальному контролі за переселенцями УБ допомагала розгалужена мережа інформаторів. У квітні 1952 року Політбюро ЦК ПОРП прийняло таємну постанову, якою було вирішено вжити заходів щодо поліпшення матеріального становища українського населення, а також задоволення його культурних і освітніх потреб. Зокрема, було дозволено розвивати в сільських клубах аматорські театральні та музичні колективи, там також вільно було читати україномовні видання з СРСР. То був перший знак прийдешніх змін. На хвилі посталінської відлиги комуністичний гніт дедалі слабшав. Якщо до 1952 року комуністична влада прагнула полонізувати українців, то пізнішою її метою стала вже своєрідна ПНРівська державна асиміляція. Влада й надалі неохоче ставилася до спроб українців і лемків повернутися на старі господарства, а в їхньому середовищі боролася з впливами широко усвідомленого націоналізму, але водночас у школах були створені обмежені можливості для вивчення української мови та задоволення основних культурних потреб. У 1956 році уряд навіть погодився на створення Українського Суспільно-Культурного Товариства.

Зміна національної політики спонукала владу задуматися про наслідки вчиненої депортації. Відмова від національної асиміляції на ділі означала визнання, що застосування репресій було недоцільним і заподіяло багатьом людям зайвих страждань. У зв’язку з цим було запропоновано засудити на хвилі порахунків зі сталінськими «помилками та перекрученнями» операцію «Вісла». Це питання стало в червні 1956 року предметом обговорення на Колегії МВС. Відправною точкою для дискусії послужила інформаційна нотатка МВС за травень того року, в якій ідеться:

З метою повнішого забезпечення реалізації постанов Партії з українського питання потрібно [...] дати критичну оцінку акції «В». На думку МВС проведення операції «В» було невірним і завдало непоправної шкоди. Застосування невластивого соціалізмові принципу колективної відповідальності усієї частини населення за діяльність банд, що знайшло свій вираз у застосуванні масових репресій (примусове переселення), відбувалося із серйозними порушеннями ленінських принципів національної політики[364].

Хоча члени Колегії погодилися, що виселення були виявом дискримінації українського населення, проте пропозиція про відверте його засудження викликала голоси спротиву. За словами полковника Збігнева Фіялека: «Представлена у доповідній записці оцінка цих питань означає повну реабілітацію українського населення. Вважаю, що у цьому питанні робити це ще зарано. До цієї справи треба підходити обережно»[365]. І ця точка зору врешті перемогла. Відтоді у політиці і, що не менш важливо, в пропаганді ПНР виселення представляли як гуманну акцію евакуації населення, якому загрожує ОУН і УПА, а також як єдину можливість припинити діяльність українських партизанів. Описуючи ліквідацію УПА на теренах сучасної Польщі, незмінно нагадували, що то була звитяжна перемога в започаткованому українськими націоналістами на Кресах протистоянні та справедлива помста за заподіяні там полякам кривди. Комуністична пропаганда навіть стверджувала, що діючі в Польщі підрозділи УПА були тими ж, які раніше функціонували на Західній Україні, а відтак буцім мусили перебратися на польські землі, тікаючи від «непереможних» оперативних груп НКВС. Таким чином керівництво ПНР «виявлялося» першим польським урядом, який «справедливо» вирішив проблему української меншості, а водночас гарантував безпеку поляків. Те, що не вдалося урядові II Республіки, урядові в еміграції та АК, нібито ефективно та гуманно залагодили керівники ПРП, вояки «народного» ВП і КВБ.

Ці пропагандистські схеми глибоко вросли в польську історичну свідомість. Тому слід оцінити відвагу представників першого обраного на вільних виборах Сенату, які 3 серпня 1990 року, йдучи проти укорінених переконань, прийняли ухвалу щодо переселення українців і лемків. У цій ухвалі відверто та згідно з істиною було заявлено:

Сенат Речі Посполитої засуджує операцію «Вісла», в якій було застосовано притаманний для тоталітарних режимів принцип колективної відповідальності.

Спроба підведення підсумку: «війна у війні», геноцид, сталінські етнічні чистки

Хронологія та баланс жертв

Аналіз описаних подій показує, що відвертий польсько-український конфлікт 1943–1947 років виразно ділився на дві фази. Перша з них тривала від лютого 1943 року до весни 1945 року й була пов’язана зі спробою організованого ОУН-Б і УПА «усунення» всіх поляків із земель, які члени цих організацій вважали етнічно українськими. Друга фаза, яка частково хронологічно накладається на першу, розпочалася восени 1944 року разом із з першими виселеннями польського та українського населення, а закінчилася в 1947 році операцією «Вісла» та наступною ліквідацією підпілля ОУН в Польщі.

У першій фазі конфлікту з українцями воювали всі польські підпільні організації. В той період самого лише факту приналежності до певної етнічної спільноти часто вистачало, щоб встати на бік однієї з воюючих сторін. Адже нерідко людей вбивали тільки тому, що вони були поляками чи українцями, і найбільш очевидним це було на Волині, де нещадно мордували усіх осіб польського походження.

Друга фаза конфлікту мала інший характер. Проти спільного ворога — комуністів — АК-ВіН і ОУН-Б та УПА уклали кілька локальних угод про ненапад і обмежену співпрацю. Від цього моменту проти УПА виступало керівництво «нової Польщі» та націоналістичне підпілля, яке, втім, обмежилося проведенням кількох пацифікацій. Тим часом, коли перша фаза конфлікту тривала в тіні антипольських чисток, здійснюваних ОУН-Б, то в другій фазі динаміку подій визначали настанови радянської та польської комуністичних партій, які неухильно втілювали план створення етнічно однорідної Польщі та «очищеної» від поляків Західної України. Якщо в 1943–1944 роках українські націоналісти вбивали членів змішаних родин, вважаючи їх «ненадійними», то польські комуністи в 1947 році під час операції «Вісла» такі подружжя з аналогічних причин силоміць переселяли.

Дуже складно підрахувати кількість людей, які стали жертвами всіх цих подій. Ми не будемо тут обговорювати багату літературу предмета й цікаві дискусії, які супроводжували суперечки на цю тему. Слід зазначити, що найбільше поляків полягло на Волині. За даними Владислава та Єви Семашків, у 1943 році в цьому регіоні загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища близько 19 тисяч осіб[366]. Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб. У Східній Галичині більш реалістичними здаються оцінки в 30–40 тисяч польських жертв, натомість на землях сучасної Польщі були вбиті 6–8 тисяч поляків.

У світлі наведених підрахунків схоже, що внаслідок операцій УПА польські втрати сягнули, ймовірно, близько 100 тисяч