Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тепер, коли приїхала Беатріса, він мав ще більше клопоту, і одної суботи стало вже замало. Крім вивчення основ мікрофотографії, яким він займався з Беатрісою на її вимогу, йому доводилось постійно вигадувати всілякі радіограми, щоб Руді теж мав якусь роботу, і чим більше Уормолд їх посилав, тим більше отримував у відповідь. Лондон щотижня вимагав фотографій будівництва в горах Орієнте, а Беатріса все настирливіше добивалася передачі їй агентурних зв’язків. Це ж нікуди не годиться, пояснювала вона, щоб резидент сам зустрічався з своїми інформаторами. Якось він запросив її пообідати у Приміському клубі, і тут, як на гріх, хтось покликав інженера Сіфуентеса. З-за сусіднього столика підвівся високий худий чоловік з більмом на оці.
— Оце і є інженер Сіфуентес?
— Еге.
— Ви ж казали, що йому шістдесят п’ять років!
— Він виглядає молодшим, ніж є насправді.
— Ви ще казали, що в нього черево.
— То ви мене не так зрозуміли... Я мав на увазі більмо,— ледве викрутився Уормолд.
Після цього Беатріса перенесла всю увагу на більш романтичне породження його фантазії — на кубинського пілота. Вона кілька разів переписувала його картку і вимагала все нових і нових даних. Рауль Домінгес і справді був персоною романтичною. Жінка його загинула під час війни в Іспанії, і після цього він зневірився в політиці. Чим більше Беатріса розпитувала про нього, тим виразніший ставав його образ і тим дужче їй хотілося з ним познайомитись. Іноді Уормолд навіть ревнував її до Рауля і тоді намагався всіляко очорнити його:
— Цей п’яничка видудлює цілу пляшку віскі за раз.
— Можливо, це через самотність і тяжкі спогади. А вам самому хіба не хочеться іноді впасти в забуття?
— Мабуть, час від часу всім нам цього хочеться.
— Хто-хто, а я знаю, що таке справжня самотність,— мовила вона співчутливо.— Він що, п’є з ранку до вечора?
— Ні. Найгірше з ним буває десь о другій годині ночі. Він прокидається й не може заснути від спогадів, ну, тоді й починає пити.
Уормолд сам дивувався, як це йому вдається так швидко вигадувати відповіді про своїх неіснуючих агентів; вони, здавалося, жили в його свідомості, і йому досить було лиш натиснути кнопку, щоб вони почали діяти. Невдовзі після приїзду Беатріси у Рауля був день народження, і вона запропонувала подарувати йому ящик шампанського.
— Він його й бачити не може,— сам не знаючи чому, заперечив Уормолд.— У нього шлункова кислотність. Як тільки вип’є шампанського, весь вкривається плямами. А от професор, той і в рот не бере нічого іншого.
— Аристократичний смак.
— Зіпсований смак,— не задумуючись, буркнув Уормолд.— Він п’є лише іспанські сорти.
Іноді його поймав страх, коли він думав про те, як живуть ці люди без його відома, в мороці небуття. Що, приміром, витворяє Тереса поза його очима?.. Він навіть подумати про це боявся. Часом його обурювали її безсоромні сповіді про розпусне життя з двома коханцями. Та найбільше клопоту завдавав йому Рауль. Були хвилини, коли Уормолдові здавалося, що краще вже мати справу з реальними агентами.
Найкраще думалось у ванні. Одного ранку, коли він саме заглибився в роздуми, до нього долинув якийсь шум — обурені вигуки, стукіт у двері, потім сердите тупотіння на сходах,— але, захоплений творчим запалом, він не звернув на це уваги: в ту мить навколишній світ, що починався за завісою пари, для нього не існував... Рауля вигнали з авіації за пияцтво. Той був у розпачі: адже він лишився без роботи і до того ж мав неприємну розмову з капітаном Сегурою, який погрожував...
— Ви там живі? — гукнула за дверима Беатріса.— Чи, може, вже потонули? Тоді я почну ламати двері.
Він обмотався рушником і почвалав у спальню, яка тепер правила йому й за кабінет.
— Міллі пішла розлючена,— повідомила Беатріса.— Через вас вона не змогла прийняти ванну.
— Настав момент,— заявив Уормолд,— що може змінити весь хід історії. Де Руді?
— Ви ж дали йому дводенну відпустку.
— Ну нехай. Пошлемо шифровку через консульство. Давайте код.
— Він у сейфі. Нагадайте-но мені оте число. Спочатку, здається, ваш день народження... Ви народилися шостого грудня, так?
— Я його змінив.
— Що? День народження?
— Та ні, число. І повчально додав: — Що менше людей знають секрет, то краще для нас. Цілком досить, щоб його знали я і Руді. Правила є правила,— це ж вам відомо.— Він пішов до кімнати Руді і почав крутити ручку сейфа — чотири рази ліворуч, тричі праворуч. Рушник методично сповзав униз.— Крім того, кожен може довідатись про мій день народження з бланка прописки. Адже цю цифру вони спробують насамперед.
— Крутіть,— квапила Беатріса.— Ще один оберт.
— Цього секрету ніхто не відгадає. Цілком надійний.
— Чого ж ви спинились?
— Я, здається, помилився. Доведеться повторити все спочатку.
— Я бачу, секрет і справді цілком надійний.
— Одійдіть, будь ласка. Мене це нервує.
Беатріса відійшла й повернулася лицем до стіни.
— Скажете, коли можна буде дивитися.
— Гм, дуже дивно. Невже ця чортова штука зламалась? Подзвоніть-но Руді.
— Куди ж я йому подзвоню? Адже він поїхав на пляж Варадеро.
— Ет, чорт!
— Спробуйте пригадати, як ви складали те число...
— Це номер телефону сестри моєї бабусі.
— А де вона живе?
— Оксфорд, Вудсток-роуд, дев’яносто п’ять.
— Чому ви взяли саме її номер?
— А чому б і ні?
— Можна запитати довідкове бюро Оксфорда.
— Я не певен, що воно допоможе.
— А як її прізвище?
— Я забув.
— О, тоді це зовсім надійний секрет!
— Ми завжди кликали її просто бабуня Кет... До речі, вона померла ще п’ятнадцять років тому, і номер, певне, змінився.
— Не розумію, навіщо було брати її номер.
— Хіба з вами не буває, що якийсь номер застряє в голові на все життя?
— Цей, по-моєму, застряг у вас не на все життя.
— Я вмить пригадаю його. Там було щось таке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.