Читати книгу - "Чаликушу"

Друга ж вада ще страшніша, як мені здається, ніж перша. У цієї грубої людини на диво тонка душа. Він майстерно витягає в людей найпотаємніше, те, про що вони навіть самим собі не наважуються сказати. Я намагаюся нікому не розповідати про себе, та він вже знає майже всю мою пригоду. Я не помітила, коли сама розповіла йому все. Іноді він питав щось, я ж відповідала йому коротко й сухо. Та він складав ті слова, аж поки не дізнався про все.

У нього немає нікого. Двадцять п’ять років тому він одружився, та дружина померла за рік з тифу. І з того часу він самотній. Народився на Родосі, але в Куша-даси має якесь там обійстя. Платні полковника він не потребує, на хворих витрачає більше своїх грошей. Позавчора, наприклад, я прочитала пораненому солдату листа з дому. Стара мати писала, що злидні та голод порозганяли з хати всіх дітей. Вояк слухав та й гірко зітхнув.

Гайруллах-бей неподалік схилився над пораненим. Раптом він повернувся й сказав:

— Оце мені подобається! Яку ж надію ви маєте, коли обзаводитеся купою старченят?

Злий жарт пронизав мені серце, мов стріла. Якби це було не в палаті, я одказала б йому. Та трохи загодя він сам почав розмову про лист:

— Дівчинко, дізнайся якось адресу матері того ведмежати. Пошлемо якихось десять лір.

Я бачу, що старий лікар працює в армії не задля заробітку та й не заради почуття обов’язку. У нього тільки одне почуття: любов до безжалісних солдатів, котрих він називає «мої любі ведмежата». Тільки не знаю, чому він приховує це почуття, наче в цьому є якийсь сором.

Сьогодні вранці, коли я прийшла до шпиталю, мені сказали, що привезли чотирьох тяжкопоранених офіцерів. Сестри повідомили мене, що я потрібна Гайруллах-беєві.

На час складних операцій лікар брав асистенткою тільки мене.

— Дівчинко, — казав він, — це, звичайно, зле — показувати тобі такі жахливі речі, але ж надійніших за тебе немає. Інші мене тільки дратують, я кричу, а через те все плутаю.

Я скинула чаршаф і похапцем одягла халат. Та було пізно, операція вже закінчилася. Пораненого понесли нагору.

— Маленька, ми тут без тебе так добряче краяли, — звернувся лікар до мене. Краяти — це, його словами, оперувати хворого. — Молодий майср штабу. Гранатою понівечило руку й обличчя. Лежить у моєму кабінеті. Доглядатимеш його ти, сердезі так потрібні увага й піклування.

Ми зайшли в кабінет. На ліжку нерухомо лежав поранений. Ми підійшли. Незабинтовані в нього були тільки ліва щока й підборіддя. Обличчя здалося мені знайомим, але під бинтами важко було роздивитися.

Гайруллах-бей узяв ліву руку пораненого, послухав пульс, а потім нахилився й покликав:

— Іхсан-бею… Іхсан-бею!..

І тут блискавицею пронизало мені мозок. Та це ж той самий капітан штабу, з яким я познайомилася в домі Абдуррахіма-паші в Ч. Я зробила крок назад, хотіла вибігти, а потім попрохати лікаря, щоб ніколи більше не посилав мене до цього пораненого. Хворий уже розплющив очі, глянув на мене і впізнав. Тільки, здається, не повірив тому, що побачив. Хто знає, скільки разів з того часу, як поранили, непритомнів він, марив та бачив божевільні сни. Вираз його каламутних очей підказав мені, що він не йняв собі віри. Він ледь усміхнувся безкровними вустами й знову заплющив очі.

Іхсан-бею! Кілька місяців тому люди скористалися з того, що в мене немає ні батька, ні брата, які могли б захистити сироту від тих, хто хотів ошукати її вночі на гульках. Я їхала в Ч., закутавши обличчя, бо всім серцем відчула сором повії, яку висилають деінде. Мені

здавалося тоді, що в світі лише збайдужіння і кривда, а мені, безталанній, не лишилося нічого іншого, як скоритися жорстокій долі. І тоді ви, нехтуючи своєю кар’єрою, майбутнім, а може, навіть життям, благородно захистили мене. Сумний випадок звів нас сьогодні віч-на-віч. Ні, я не втечу, а буду в ці важкі дні доглядати вас, як ваша менша сестра.

— Куиіадаси, 7 лютого

За місяць Іхсан-бей стане на ноги, здоров’я рана йому не похитне. Але обличчя його неймовірно спотворить страшний шрам, який перетне всю праву щоку від брови до підборіддя.

Коли Гайруллах-бей перев’язує його, я не заходжу. І не тому, що в мене слабкі нерви. Щодня я бачу ще страхітливіші рани. Просто я відчуваю, що мій погляд завдає йому більше страждань, аніж гостре лезо в рані.

Сердега знає, яким спотвореним вийде він з цього шпиталю. Йому, мабуть, дуже важко, хоч він відверто про це й не говорить.

— Май крихту терпцю, юначе, — втішає його лікар, — за двадцять днів ти вже зовсім одужаєш.

Та Іхсан-бея ці слова доводять до відчаю.

Я віддаю хворому все тепло, на яке лише здатне моє серце, тільки б у ці дні йому було добре. Я сідаю біля ліжка й читаю книжки, а інколи навіть розповідаю казки.

А він, бідний, мовчить. Тільки ж я знаю, як він карається. Знаю, що він і на мить не полишає думок про своє спотворене обличчя. Я намагаюся його розважити, починаю хитру мову про щось далеке від нашого життя й ненароком кажу, що на світі немає нічого беззмістовнішого й навіть шкідливішого, ніж вродливе обличчя, та що красу треба шукати в душі людини.

____ Кушадаси, 25 лютого

Іхсан-бей очуняв швидше, ніж ми сподівалися. Сьогодні вранці я принесла йому чаю з молоком і побачила, що він одягнувся. Мимоволі я пригадала осяйного капі-тана штабу, якого зустріла в саду Абдуррахіма-паші, прекрасного, й з таким гордим обличчям. А зараз переді мною стояв хворий, кволий чоловік. Його тоненька шия, здавалося, хиталася в широкому комірі мундира. Свого шрама він так соромився, наче в цьому було щось гідне осуду. Невже ж це той самий красень офіцер?

Мабуть, мені не вдалося приховати смутку, та я спробувала прикинутися, ніби гніваюся.

— Іхсан-бею, ви ж не маля! Ще й не очуняли, а вже одягаєтеся!

— Ліжко робить людину зовсім хворою.

Ми мовчали. Нарешті Іхсан-бей, намагаючись приховати роздратування, промовив:

— Я хочу піти звідсіля. Вже очуняв, усе гаразд.

Моє серце з жалю обливалося кров’ю. Я хотіла перевести все на жарт:

— Іхсан-бею, я бачу, ви в мене не шануєтеся. Чи не прокинулася солдатська впертість? Але попереджую, що протестуватиму й розповім лікареві. Хай пробере вас добряче. Тоді побачите.

Я залишила тацю й хутко вибігла. Тільки по лікаря не пішла…

— 25 лютого (надвечір)

З Гайруллах-беєм я