Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

чобітьми, і батогами. Дізналася, що означає фашистський "манікюр". Руки твої кладуть на стіл, і якась така машинка встромляє тобі під нігті голки... Водночас під кожен ніготь... Пекельний біль! Відразу знепритомнієш. Навіть не пам’ятаю, знаю, що біль страшний, а не пам’ятаю. Мене розтягували на колодах. Може, це не точно, може, неправильно. Але я пам’ятаю ось що: тут така колода і тут, а тебе між ними кладуть... І якась машинка починає працювати... І ти чуєш, як у тебе хрускотять-вивертаються кістки... Довго це? Теж не пам’ятаю... Мене катували на електричному стільці... Це коли я плюнула одному з катів в обличчя... Молодий, старий — нічого не пам’ятаю. Вони роздягнули мене догола, і цей підійшов і взяв мене за груди... Я могла тільки плюнути... Я більше нічого не могла. І я плюнула йому в обличчя. Вони посадили мене на електричний стілець...

Я відтоді дуже погано переношу електрику. Пам’ятаю, що ось тебе починає кидати... І тепер навіть білизну прасувати не можу... На все життя це в мене — починаю прасувати, і по всьому тілу відчуваю струм. Нічого робити не можу, що пов’язано з електрикою. Може, потрібна була якась психотерапія після війни? Не знаю. Але вже прожила життя так...

Не знаю, чого це я сьогодні розплакалася. Тоді я не плакала...

Засудили мене до страти через повішення. Помістили до камери смертників. Там були ще дві жінки. Знаєте, ми не плакали, не впадали в розпач: адже ми знали, йдучи до підпілля, що нас чекає, і тому трималися спокійно. Розмовляли про поезію, згадували улюблені опери... Багато говорили про Анну Кареніну... Про любов... Ми навіть не згадували про своїх дітей, ми про них боялися згадувати. Навіть усміхалися, один одного підбадьорювали. Так ми провели дві з половиною доби... Третьої доби вранці мене викликали. Ми попрощалися, розцілувалися без сліз. Страху не було: мабуть, я так звикла до думки про смерть, що страх уже зник. І сльози теж. Якась порожнеча була. Уже ні про кого не думалося...

Довго ми їхали, я навіть не пам’ятаю скільки, адже я прощалася з життям... Але машина стала, і ми — нас було душ із двадцять — не могли злізти з машини, такими понівеченими були. Нас, як мішки, скинули на землю, і комендант наказав повзти до бараків. Підганяв батогом... Стоїть біля одного барака жінка і годує грудьми дитину. І якось знаєте... І собаки тут, і охорона, всі остовпіли, стоять і не чіпають. Комендант побачив цю картину... Підскочив. Вихопив із рук матері дитину... І, знаєте, там була колонка, колонка — воду качати, так він дитину б’є об це залізо. Мізки потекли... Молоко... І я бачу: мати падає, я розумію, адже я лікар... Я розумію, що в неї розірвалося серце...

...Нас ведуть на роботу. Ведуть містом, знайомими вулицями. Тільки почали спускатися, в одному місці був великий підйом, і раптом я почула голос: "Мамо, мамочко!" І бачу: стоїть моя тітка Дата, а з тротуару біжить моя донька. Вони випадково йшли по вулиці й побачили мене. Донька як бігла, так відразу кинулася мені на шию. І ви уявіть, там собаки, вони спеціально навчені кидатися на людей, але жоден собака не рушив з місця. Підійдеш, він же розриває, вони на це навчені, а тут жоден не рушив з місця. Донька кинулася до мене, я не плакала, тільки казала: "Доню! Наталочко, не плач. Я невдовзі буду вдома". І охорона стояла, і собаки. І ніхто її не зайняв...

І тоді я не плакала...

Моя дочка в п’ять років читала молитви, а не вірші. Тьотя Даша вчила, як треба молитися. Вона молилася за тата і маму, щоб ми залишилися живі.

У сорок четвертому, тринадцятого лютого, мене відправили на фашистську каторгу... Потрапила до концтабору Кроазет на березі Ла-Маншу.

Навесні... У День Паризької комуни французи влаштували нам втечу. Я пішла в "маки".

Нагороджена французьким орденом "Бойовий хрест"...

Після Перемоги повертаюся додому... Я пам’ятаю... Перша зупинка на нашій землі... Ми всі повихоплювалися з вагонів, ми цілували землю, обіймали... Пам’ятаю: я була в білому халаті, впала на землю, цілую її, і за пазуху жменями кладу. Невже, думаю, я ще коли-небудь із нею розлучатимусь, з такою рідною...

Приїхала до Мінська, а чоловіка вдома немає. Дочка в тітки Даші. Чоловіка заарештувало НКВС, він — у в’язниці. Я йду туди... І що я там чую... Мені кажуть: "Ваш чоловік — зрадник". А ми разом із чоловіком працювали в підпіллі. Удвох. Це мужній, чесний чоловік. Я розумію, що на нього донос... Наклеп... "Ні, — кажу, — мій чоловік не може бути зрадником. Я вірю йому. Він — справжній комуніст". Його слідчий... Він як закричить на мене: "Мовчати, французька повія! Мовчати!" Жив у окупації, потрапив у полон, відвезли до Німеччини, сидів у фашистському концтаборі — до всіх була підозра. Єдине запитання: як живий залишився? Чому не загинув? Навіть мертві були під підозрою... І вони теж... І до уваги не брали, що ми боролися, всім жертвували заради перемоги. Перемогли... Народ переміг!!! А Сталін все одно народу не довіряв. Ось так нам віддячила Батьківщина. За нашу любов, за нашу кров...

Я ходила... Писала до всіх інстанцій. Чоловіка звільнили через півроку. Йому зламали одне ребро, відбили нирку... Фашисти, коли він потрапив до них у в’язницю, розбили йому голову, зламали руку, він там посивів, а в сорок п’ятому в НКВС його остаточно зробили інвалідом. Я виходжувала його роками, витягала з хвороб. Але я нічого не могла сказати проти,

він слухати не хотів... "Це була помилка", — та й годі. Головне, вважав він, ми перемогли. І кінець — годі, і я йому вірила. Не плакала. Тоді я не плакала...»

Людмила Михайлівна Кашечкіна,

підпільниця

«Як пояснити дитині? Як їй пояснити смерть...

Я йду з сином вулицею, а лежать убиті — і по сей бік і по той. Я йому про Червону Шапочку розповідаю, а довкола убиті. То коли ми з біженців поверталися. Приходимо до матері, і з ним негаразд: залазить під ліжко і сидить там цілими днями. П’ять років йому було, на вулицю його не вигнати...

Рік я