Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

Зітхаю, бо знаю, що він навіть не розглядав самої думки про те, щоб відмовитися від цієї роботи. Це було вирішене питання, і всі готові рішення тепер мають бути моїми.

— Я не приходила до тями, — відказую, — навіть не була вперта. Я не хочу переїжджати до Брюсселя.

— Але ж ти знаєш, що я не можу відмовитися від цієї роботи, — каже він, і частина мене радіє.

Я не хочу, щоб він відмовлявся від отриманого підвищення. Він не пропонує цього. Отже, мені вже трохи легше вимовити те, що маю сказати далі.

— Я не розуміла, яка стала нещаслива, поки не побачила ту синю смужку, — проваджу, знесилена. — Не знала.

Він опускає обличчя на руки, і я почуваюся як найдурніша, найжалюгідніша, найневдячніша жінка у світі.

— То що ж це? Ти не поїдеш, а я не можу залишитися?

— Або я не можу їхати, а ти не залишишся, — кажу, кидаючи виклик його чіткій однозначній перспективі, хоча точно знаю, що він ніколи не спробує подивитися на все моїми очима. Його життя міцно виставлене на рейки, і зараз ці рейки ведуть до Брюсселя, зі мною чи без мене. Він не може збагнути, що я не захоплена перспективою застрибнути в потяг за кордон, — і це тільки ще раз переконує мене в тому, що ми дійшли до кінця. Більше не буде життя навпіл. Вогні нашого шлюбу згасли. Там, у Ко Ліпе, наше кохання розквітло під гірляндою мерехтливих чарівних вогників, обгорнутих навколо стовпчиків веранди пляжної хатинки. Тут, у Лондоні, життя помалу видушувалося з нього, при світлі вишуканих світильників Люсіль і безупинної монотонної щотижневої невідворотності вогнів злітної смуги в Хітроу.

— Мені дуже шкода, Оскаре. Мені правда шкода.

— Мені теж, — шепоче він. — Мені теж дуже шкода, Морська Зірко.

Я відвертаюсь, засмучена, бо знаю: це востаннє він зве мене так.

Зітхання рве його тіло, ніби вивертає назовні.

— А якби ти була вагітна, думаєш, поїхала б зі мною?

Я чесно не знаю, що йому сказати. Можливо, я б почувалася, ніби потрапила в цю пастку, ніби мене змусили це зробити. Не можу вимовити — це надто боляче.

Нахиляюся вперед, тримаю його голову двома руками, губи притиснуті до його волосся. Він теж обвиває мене руками, і його знайомий запах викликає в мене неконтрольований плач. Парфум, який він завжди носить, шампунь, яким завжди користується, запах його днів, моїх ночей і нашого кохання.

2 липня

Джек

Я тихо йду за Амандою її квартирою. Тихо, бо щойно зняв кеди — це таке місце, куди заходити у вуличному взутті суворо заборонено. Тут навіть спеціальний знак і напис на килимку перед вхідними дверима на той випадок, коли ви забули. Я ніби нічого не маю проти. Ні, брешу. І це на лобі написано. Я вважаю зарозумілою вимогу зняти взуття. Це я не лише на Аманду скаржуся. У мене завжди аж зуби зводить, коли таке чую.

— Ти куховарила?

Ми в її вилизаній білій кухні, яка, зазвичай, украй рідко є свідком приготування їжі. В Аманди багато чудових рис, але її кухонним навичкам не судилося стати легендою. Дівчина легко з цим погоджується: вона майстер мікрохвильовки, господиня доставки-суші-додому та королева единбурзьких ресторанів. То чого ж має власноруч оббирати цибулю?

— Так, — каже вона, відчиняючи холодильник, щоб налити мені келих білого.

— Я маю злякатися?

Вона вигинає на мене брови.

— Ти маєш сипати компліментами та бути страшенно вдячним, Джеку. Я заради тебе пальчика припекла.

Дивлюся, як вона рухається кухнею, тримаючи у витягнутій руці напівфабрикат із зеленого горошку, щоб прочитати на упаковці інструкції для мікрохвильовки.

— Що в меню?

Не знаю, чому я це питаю, бо відповідь мені відома: риба.

— Тріска, — відповідає Аманда. — Я запекла її з лимоном і петрушкою.

— А ти пилюку з духовки витрусила перед тим, як нею скористатися?

Вона робить мені страшні очі, я сміюся.

— Я ж просто про тебе дбаю, це правила пожежної безпеки.

— Компліменти і вдячність, — нагадує вона мені, а я встаю та беру в неї зелений горошок.

— Компліменти, угу? — цілую її в голе плече.

Вона в сарафанчику без бретельок, з фартушком поверх нього.

— Ти в цьому фартушку така сексуальна.

— Компліменти до страви, Джеку, — каже, повертаючись до мене обличчям.

— Гаразд. Я вдячний за те, що ти куховариш для мене, — швиденько цілую її. — І я вдячний, що ти маєш вигляд білявої шведської принцеси, коли це робиш. Яка ти розбещена, принцесо Амандо з Ікеї.

Вона повертається в моїх руках, цілує мене, як годиться, — її язичок у мене в роті.

— Це просто надзвичайне неподобство для леді, — кажу я, коли це завершується, і тягну за мотузочки фартуха, а вона плескає мене по руках.

— Зроби щось корисне, — каже вона, — іди накрий стіл на балконі.

Стіл — ідеальний, просто як у рекламній брошурі, на ідеальному, як у рекламній брошурі, балконі Аманди. Це типово для її менталітету. «Ґрассмаркет» стверджує, що найкращі види на замок та місто — тут, тож вона винайняла квартиру саме в цьому місці. Я вже збираюся повернутися до кухні, коли мій телефон дзижчить. Кидаю на нього погляд, сподіваючись, що це не Лорн дзвонить, щоб я когось підмінив. Щастить. Висвічується Сарин номер. Клікаю на повідомлення, нахиляюся над балконними бильцями, щоб прочитати його.

«Ти давно з Лорі розмовляв?»

Хм, якась клята загадка. Звіряюся з годинником. Чи точно в неї зараз середина ночі? Може, напилася на пляжній вечірці? Пишу відповідь.

«Доволі давно. Лягай спати!»

Під нами шумить «Ґрассмаркет», яскравий та повний гульвіс, що насолоджуються суботнім вечором. Мобільник дзижчить знову.

«Зателефонуй їй, Джеку! Вони з Оскаром розійшлися кілька тижнів тому, я не мала тобі казати, але їй зараз потрібні друзі. Я надто далеко, щоб із мене була бодай якась клята користь!»

Дивлюся на екран, читаю та перечитую Сарине повідомлення. Важко опускаюся на один із шикарних Амандиних стільців, призначених для обіду на свіжому повітрі. Лорі порвала з Оскаром. Як таке може бути? Я дивився, як вона виходила за нього. Вона стояла там, у церкві, і казала мені та решті світу, що він — той чоловік, із яким вона