Читати книгу - "Інститут"

— Чого ти хочеш, Фрідо? Додому? Одразу кажу тобі: цього не буде.

Фріда ледь не розсміялася. Додому? До її наркоші-­мами з табуном наркош-бойфрендів? Останній хотів, щоб Фріда показала йому груди, аби він побачив, «наскільки швидко вона розвивається».

— Цього мені не треба.

— Добре, тоді що?

— Я хочу залишитися тут.

— Незвичне прохання.

— Але я не хочу більше уколів, не хочу перевірок і не хочу в Задню половину. Ніколи. Я хочу залишитися тут, вирости і стати доглядачкою, як Ґледіс чи Вайнона. Або техпрацівницею, як Тоні чи Еван. Або можу навіть навчитися готувати, щоб стати шеф-кухаркою, як Даґ.

Стекгаус глянув понад плечем дівчинки на місіс Сіґсбі, щоб перевірити, чи вона настільки ж ошелешена, як він. Здається, так і було.

— Скажімо… ем… постійне проживання можна організувати, — промовив він. — Скажімо, ми його організуємо, якщо твоя інформація виявиться корисною і ми його впіймаємо.

— Ні, успіх вашої операції не може бути частиною умови, це нечесно. Упіймати його — це ваша робота. Лише якщо моя інформація корисна. І все.

Він знову глянув на місіс Сіґсбі понад Фрідиним плечем. Та легенько кивнула.

— Добре, — сказав він. — Домовилися. Кажи.

Дівчина хитро посміхнулась, і йому різко закортіло вліпити їй по обличчі. Лише на мить, але думка була свідома.

— І ще я хочу п’ятдесят жетонів.

— Ні.

— Тоді сорок.

— Двадцять, — озвалася позаду місіс Сіґсбі. — І тільки якщо інформація буде корисна.

Фріда поміркувала.

— Добре. Але як я знатиму, що ви не обманюєте?

— Доведеться повірити нам на слово, — відповіла місіс Сіґсбі.

Фріда зітхнула.

— Та напевно.

— Досить торгуватися, — відрубав Стекгаус. — Якщо маєш що сказати, кажи.

— Він зійшов на берег ще до Прекала. Вийшов на якихось червоних сходах. — Вона завагалася, тоді розповіла решту. Важливу: — Там залізнична станція, на вершині тих сходів. Туди він і пішов. На залізницю.

19

Після того як Фріду відправили назад у кімнату з її жетонами (і з погрозою, що всі обіцянки буде скасовано, якщо вона хоч словом комусь обмовиться про те, що відбулося в кабінеті місіс Сіґсбі), Стекгаус зателефонував у комп’ютерний зал. Енді Фелловз прибув з містечка й замінив Фелісію Річардсон на посту. Стекгаус пояснив Фелловзу, що треба, й запитав, чи зможе він це дізнатися, не привертаючи нічиєї уваги. Фелловз сказав, що зможе, але на це знадобиться трохи часу.

— Зроби так, щоб знадобилося дуже трохи, — відповів Стекгаус.

Він повісив слухавку і скористався телефоном, щоб потелефонувати Рейфові Пуллману і Джонові Волшу, двом своїм охоронцям на зміні.

— А ти не можеш відправити когось із наших ручних копів, щоб сходив на те депо? — запитала місіс Сіґсбі, коли він закінчив дзвінок. Двоє поліцейських з Деннісон-Рівер-Бенда — позаштатні спостерігачі Інституту, а це двадцять відсотків усього відділку. — Хіба так не швидше?

— Може, й швидше, та не безпечніше. Я не хочу, щоб про цей цирк з конями дізналося більше людей, ніж знає тепер, хіба якщо це стане зовсім необхідно.

— Але якщо він заліз у поїзд, то може зараз бути де завгодно.

— Ми не знаємо, чи він там узагалі був. Може, дівка вирішила нас наїбати.

— Не думаю.

— Ти вже так про Діксона не думала.

Це була правда, і досить неприємна. Але вона продов­жила. Ситуація надто серйозна, щоб відступати.

— Візьму до уваги, Треворе. Але якби він залишився в такому маленькому місті, його б уже давно помітили!

— Може, й ні. Він розумний малий. Може, десь заховався.

— Але поїзд — найімовірніший варіант, сам знаєш.

Телефон задзвонив знову. Обоє кинулися до нього. Переміг Стекгаус.

— Так, Енді. Зробив? Добре, давай.

Він ухопив блокнот і кинувся писати. Місіс Сіґсбі нахилилася над його плечем, щоб прочитати.

«4297 о 10:00.

16 о 14:30.

77 о 17:00».

Він обвів «4297 о 10:00», запитав про напрямок, тоді нашкрябав: «Порт, Портс, Стер».

— Коли він прибув у Стербридж?

Додав у блокноті «16—17». Місіс Сіґсбі дивилася на нього з переляком. Вона знала, про що думає Тревор: малий хоче втекти якнайдалі й уже тоді вийти з поїзда — якщо він узагалі на нього сів. І це був Стербридж, і навіть якщо поїзд прибув пізно, це все одно сталося мінімум годин п’ять тому.

— Дякую, Енді, — сказав Стекгаус. — Стербридж — це ж у західному Массачусетсі, так? — Він слухав, кивав. — Окей, тобто це дорожня застава, але все одно досить невеликий пункт. Може, це розвилка. Можеш дізнатися, чи поїзд або якісь його вагони йдуть ще кудись? Може, з іншим локомотивом чи щось таке? — Він слухав. — Ні, просто передчуття. Якщо він проник на той поїзд, можливо, Стербридж для нього недостатньо далеко, щоб нормально почуватися. Можливо, він захоче далі бігти. Я б так зробив на його місці. Перевір і повідом мене якнайшвидше.

Він повісив слухавку.

— Енді дістав інформацію з сайту станції, — повідомив він. — Жодних проблем. Вражає, правда? Зараз усе є в інтернеті.

— Окрім нас, — зауважила вона.

— Поки що, — відповів він.

— І що далі?

— Чекаємо на Рейфа з Джоном.

Так вони й зробили. Прийшла і минула північ. У нуль тридцять задзвонив телефон у неї на столі. Місіс Сіґсбі цього разу випередила Стекгауса, гаркнула своє ім’я, тоді слухала, киваючи.

— Добре. Зрозуміло. Тепер ідіть на ту залізничну станцію… депо… парк… чи як там це називають… і перевірте, чи хтось ще… а, добре. Дякую.

Вона повісила слухавку й повернулася до Стекгауса.

— Це були твої сили безпеки. — Фразу вона промовила з певним сарказмом, оскільки Стекгаусові сили безпеки сьогодні складалися лише з двох чоловіків за п’ятдесят, жоден з яких не міг похвалитися пристойною фізичною формою. — Мала Браун не збрехала. Вони знайшли сходи, знайшли сліди, навіть кілька кривавих відбитків пальців десь на сходинках. Рейф припускає, що Елліс або зупинився там, щоб відпочити, або, може, зав’язував шнурки. Вони з ліхтариками, але Джон каже, що більше слідів, напевно, зможуть знайти, як розвидниться. — Вона замовкла. — І ще вони перевірили станцію. Там нікого, навіть нічного сторожа.

Хоча в кімнаті працював кондиціонер, налаштований на приємні сімдесят два градуси[91], Стекгаус витер із чола піт.

— Джуліє, це зле, але ми все одно можемо розібратися з цим без допомоги тієї штуки. — Він указав на нижню шухляду її столу, де свого часу очікував Нульовий телефон. — Звісно, якщо він пішов до копів у Стербриджі, наша ситуація стає ще хисткішою. А в нього на це було п’ять годин.

— Навіть якщо він дійсно там зійшов, це не означає, що він так і вчинив, — сказала вона.

— Чому? Він же не знає, що в розшуку за вбивство батьків. Звідки йому знати, якщо він навіть не в курсі, що вони мертві?

— Якщо не знає, то підозрює. Він дуже розумний, Треворе, тобі не варто цього забувати. Якби я була на його