Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А перед смертю «Кавказ» дзвонив дружині кожні 15 хвилин, та й до доні десь так само, — і не міг наговоритися: «Я вас дуже люблю! Пам’ятайте про це: я васлюблю!»
А потім раптово стало тихо: без Василевих дзвінків й оповідок з війни. Квартира ніби перейшла в безмовний і беззвучний режим очікування: усі тримали телефони на відстані витягнутої руки й кожні п’ять хвилин поглядали, чи не прийшла смс «абонент знову на зв’язку». Але повідомлення не було, як і дзвінка від чоловіка і тата... З тією тишею львівського дому, десь на «дорозі життя» недалечко розстріляного наскрізь Логвинового, помирав «Кавказ». Це був понеділок. Того дня Василь не повернувся з виїзду.
Два довгі, тривожні та метушливі тижні родина чекала на хоч якусь звістку. Тоді слово «полон» давало хоч примарне сподівання. Та й побратими одразу підбадьорювали: мовляв, якщо полон, то його витягнуть. Та і є ж якісь обміни, — думалося Оксані з Мартою, є якісь домовленості, переговори, зрештою, людяність: віддати, наприклад, «тяжкого трьохсотого». Але Василь уже був мертвий: його розстріляли, а тіло забрали сепаратисти.
— Ми з донькою обдзвонювали щодня всі лікарні Сходу, усі морги, шукали волонтерів і священників. Ми надіялися. Але після чергового обміну, 21 лютого, мені зателефонували його побратими й сказали, що Василь таки мертвий.
А «Кавказова» донька Марта той день може відтворити в пам’яті. Звістка, що він загинув, заскочила її в буденних клопотах. Того дня вона звично повела доньку на заняття з танців і допоки чекала, аби її забрати додому, задзвонив телефон. «Тато дзвонить» — виринуло на зеленому дисплеї. Марта аж підстрибнула на мить від щастя.
— Тату, тату, то ти? — кричала Марта в слухавку.
— Нет, это русский террорист, — зухвало говорив грубий бридкий чоловічий голос. — Вот он, ваш «тато», возле меня лежит. Мертвый лежит. Вы его заберите, что ли...
— Я вам не вірю! Він не може бути мертвий! Вам що, потрібен викуп? Вам потрібні гроші? — закричала Марта не своїм голосом й поклала слухавку.
Бойовик казав правду: батько справді був мертвий. Але ні Марта, ні Оксана не вірили, допоки тіло «Кавказа» не привезли до Львова.
ДМИТРО ЛАГУНОВ («КАЩЄЙ») (06.03.1976 — 09.02.2015)
Окрема медрота ім. Пирогова НГУ
У авто з «Кавказом» на поміч хмельницьким медикам, які евакуйовували поранених, рушили Дмитро Лагунов і Максим Овчарук — львів’ яни, що з перших днів оборони України, ще з часів Майдану, були в повній бойовій готовності.
Дмитро Лагунов
Дмитро й Максим товаришували з дитинства. Кмітливі й всюдисущі хлопчиська бігали між «хрущівками» львівських спальних районів і гралися у «войнушки»: пригадують батьки. Могли так захопитися грою, що до ночі воювали по під’їздах і лабіринтах дитячих майданчиків. Батьки потім у темряві й із ліхтариками вишукували хлопців по району, допоки ті ховалися в якомусь таємному «штабі» й страшенно сердилися, коли дорослі їх знаходили й викривали «місце базування».
Але наступного вечора вони знаходили нове місце й все починалося знову. Отак з дитячих ігор хлопці потоваришували: разом ходили до садочка, до школи, разомі на свою першу роботу пішли. А коли запалав Майдан і почалася війна — стали волонтерами. І в якусь мить стомилися просто спостерігати за нею зі Львова: разом екіпірувалися й вступили до лав медроти Нацгвардії. Базувалися з побратимами-медиками у військовому шпиталі центральної лікарні тодішнього Артемівська. Доля розпорядилася так, що Дмитро і Максим, а на війні — «Кащєй» і «Тарпан» — і загинули разом, в один день, в одному місці, в одну й мить, на «дорозі життя». І лежать у могилах один коло одного.
МАКСИМ ОВЧАРУК («ТАРПАН») (19.05.1976 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ
Максима Овчарука так і не змогли вивезти одразу після бою на «дорозі життя», аби похоронити з усім екіпажем у Львові. Бойовики невдовзі після підриву й розстрілів обміняли тіла інших полеглих, а от його тіло забрали у своє лігво. Батько ж Максима, Валерій Овчарук, припускає, що ворог просто сплутав Максима зі «своїм», бо той був одягнений у російську «горку».
Звісно, рідні сподівалися, що Максим врятувався: відповз чи знепритомнів, і його не чіпали, бо вважали мертвим, а може — у полоні. Тому його шукали. Але вже за кілька днів після трагедії Максимові рідні знайшли моторошне відео сепаратистів, що називалося «Прах войны». Його відзняв кореспондент «Комсомольської правди» Дмитро Стєшин. На ньому батько впізнав Максима за військовим жетоном.
Максим Овчарук
Насправді це відео досі на Ютюбі, і слухаючи розповідь пана Валерія, я мимоволі зайшла в нет у телефоні, щоб знайти його. Чоловік примружився, щоб розгледіти, що я шукаю, але, ймовірно, все розумів.
— То на ютюб-каналі цього Стєшина досі висить, — пан Валерій припідняв на чоло окуляри й підсів поруч, аби просигналити мені, коли трапиться саме те відео. — От воно!
Це була розтрощена й побита страшна дорога біля Логвинового, та сама, на якій підірвалося авто медиків. На пустій дорозі стояла згоріла техніка й розтрощені авта. Серед тіл, які журналіст знімав, нехтуючи етикою, показуючи і обличчя загиблих, і шокуючі деталі, камера чітко сфокусувалася на військовому жетоні чоловіка, який лежав обличчям до землі. Голова його була сильно побита, а на шиї виднівся шматок металу з номером 008686 — номером Максима.
— Ми довго роздивлялися те відео й вирішили, що це таки не він. І продовжили шукати Максима. Ми знайшли цього Дмитра Стешина й заледве вмовили його надіслати нам покращений і повніший варіант відео, щоб ми могли впізнати, чи це Максим. Може, здивуєтеся, але журналіст погодився і надіслав нам свої зйомки. Тоді розгледіли краще, сповільнено, детально... так, це Максим. Тепер ми шукали нашого хлопця не серед живих, а серед мертвих: із його старшим сином, моїм онуком, Нікітою, ми здали аналіз ДНК. І оцей весь процес тривав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.
