Читати книгу - "Тато для двійняток, Галлея Сандер-Лін"

– Та не вкрала ти нічого! – рикнув чоловік. – Це я вкрав! Тебе і твоє життя собі забрав, щоб нікому іншому не дісталися. Це я злодій, Я, не ти!

– Яре...

– А-а-а, я зрозумів... – посміхнувся він гірко. – До Тимура підеш?

– До чого тут Тимур? – не зрозуміла Віола, яка дійсно тільки зараз подумала, що могла б не витрачатися, а спокійнісінько погодитися на пропозицію колишнього однокласника і переїхати в його квартиру, але навіть не розглядала цей варіант. – Не обов'язково йти до когось, можна просто йти від когось!

– Віоло, я ж не сліпий! Це він був тоді, так? – Ярослав почав заводитися. – Він?

– Коли «тоді»? – тремтячим голосом запитала вона.

– У твою випускну ніч! – гримнув він. – Ти тому розголосу не хотіла? Щоб його ім'я не світити? Невже таки обереш його після всього, що він тоді з тобою зробив?! – кулак чоловіка вкарбувався у спинку дивана. – Я весь цей час після повернення Гаджиєва ледве стримувався, щоб не піти і не закатати його в асфальт за ту ніч, беріг твою таємницю, якщо вже ти вирішила все приховати, але зараз... – у його голосі почулися хрипи. – Мені набридло вдавати, що все гаразд, і прикидатися, що нічого не бачу і не розумію! Його стільки років не було, потім раптом намалювався на обрії – і все, ти готова бігти за ним на край світу?!

Віолу ніби по щоці вдарили.

– Та не збираюся я ні за ким бігти! – обурилася вона. – Якщо не забув, то Тимур одружений, і дитина у нього є.

– Але ж тобі наявність дітей не заважає бажати розлучитися! – не вгамовувався Ланін. – Хто знає, може, і йому не завадить... Сподіваюся, на роль таємної коханки ти хоча б не погодишся?!

Віолеті знову захотілося його вдарити.

– Що за дурниці ти говориш?! У тебе зараз від ревнощів дах зносить.

– Зносить, ще як зносить. Тому не пущу! Не підеш нікуди! – Ярослав стрімко вийшов, грюкнувши дверима, після чого почувся звук ключа, що провернувся в замку.

Приїхали... Віола ненавиділа, коли її замикали, ця фобія ще з часів батька залишилася.

– Яре, не дури, – спробувала достукатися вона. – Ти поводишся як скривджена дитина.

– Я повождуся як ревнивий чоловік! – не погодився він. – Який не збирається відпускати дружину до невідомо кого!

Та він, по ходу, взагалі нікуди її випускати не збирається...

– Ярику, ну припини, – Віола сподівалася, що в ньому ще живі крупиці адекватності. – Відчини двері.

– І не подумаю, – заявив вперто.

– Мені скоро захочеться у вбиральню... – тут вона не лукавила, як викрадені героїні у фільмах: випитий чай і справді дасть себе знати.

– Коли захочеться, я тебе відведу, – видав миттєву відповідь.

– Цього ще не вистачало! – Віолетта теж почала дратуватися. – Яре, свободу волі ніхто не відміняв. Я тобі як би дружина, а не рабиня.

– Так і поводься як дружина! – припечатав Ярослав.

– Не можу, тому і хочу розлучитися! – кинула вона у відповідь.

Здається, за дверима пролунало шалене гарчання.

– Яре, адже є безліч чудових дівчат...

– Та не ворушиться у мене на них нічого! – гаркнув він. – Не хотів бути грубим, але ти змусила. Тільки від тебе дах зносить, як зомбований ходжу весь цей час... – по двері грюкнули кулаком, і в цю мить Віолетта була навіть рада, що та закрита на замок. Злий чоловік – погана компанія, а дурості, створені на емоціях, потім занадто гірко розгрібати.