Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Напевно, завтра буду про це шкодувати... Чорт!

– Іди до мене! – промовила ледь не з благанням.

– Ти станеш моєю завтра? По-справжньому моєю? Не лише тілом, але й душею?

Він говорить про ті дурні звичаї, в які я не вірю? Насилу придушила знущальний сміх. Яров і справді вважає, що той їх дикий обряд мене зупинить, якщо захочу піти?!

– Будь по-твоєму, альфо! А тепер іди сюди, – я прийняла найбільш спокусливу позу і простягнула руку.

Цього разу він не змусив себе просити. Кинувся до мене, трохи не до хрускоту стискаючи в обіймах. Негайно послабив натиск і став покривати моє тіло жаркими поцілунками.

Я перекинула його на спину і вилізла зверху, відповідаючи йому не менш лютими ласками. Сама насадила себе на його член і відчула, як з губ зривається задоволений протяжний стогін. Ось так! Це те, чого я зараз хочу! Хочу до нестями! Так сильно, що все всередині вже просто ниє від бажання відчути його в собі. Я насаджувала себе на нього, зовсім втративши голову, бажала відчути як можна глибше, повніше.

Руки Ярова стискали мої груди майже до болю, але я зараз майже не помічала неприємних відчуттів. Все те ж шаленство, яке завжди відчувала в його обіймах, перетворювало мене на щось інше. Те, що я сама до кінця не могла зрозуміти. Самицю, одержиму однією лише потребою – бути з цим чоловіком, знову і знову відчувати його в собі.

Коли ми лежали поруч, важко дихаючи після бурхливого сексу, я тихо запитала:

– Скажи, ти ж блефував, коли говорив, що відпустиш?

– Ні. Та й тепер я б навряд чи зміг тебе втримати, – якось напружено і навіть приречено сказав він.

Його слова настільки вразили, що я сіла на землі і пильно втупилася в нього очима.

– В якому сенсі?

– А ти сама не зрозуміла? – альфа дивився на мене допитливо. – Гаразд, підемо додому, – щось промайнуло в його очах, проте я ніяк не могла зрозуміти, що саме.

– Яров, якщо не поясниш мені все, я з місця не зрушу!

– Тоді мені доведеться тебе понести, – він посміхнувся, але чомусь його очі залишилися похмурими.

– Ні, сама впораюсь, – відганяючи неясні підозри, промовила я.

Схопилася і досить миролюбно покликала свою вовчицю, бажаючи перекинутися. Вона задоволено метушилася всередині, радісна від того, що все, нарешті, йде так, як на її думку, і має бути. Я погодилася на умови альфи, а їй нічого більше і не треба.

Незабаром наші з Яровим вовки вже мчали одне за одним. Відчуття свободи і щастя, що передавалося від вовчиці, наповнювало все всередині дитячою безконтрольною радістю. Я раз у раз гралася з Яровим, то наздоганяючи і злегка покусуючи, то тікаючи і знаючи, що він теж кинеться доганяти. З подивом зрозуміла, що мені і справді добре зараз. Більш того, ніколи ще не відчувала себе настільки щасливою, як зараз, коли вирішила погодитися на цей дивний обряд. Нехай навіть не вважала, що він мене до чогось зобов’язує, це немов зруйнувало якусь стіну між нами.

 Ми обидва заскочили у відкрите вікно моєї кімнати і прийняли людську подобу. І знову кинулися в обійми одне до одного, більше не затьмарюючи ці чудові хвилини тяжкими розмовами...