Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 23

− Ми ж не полетимо через цю астероїдну хмару? − з надією дивлюся на своїх супутників.

Щодо допомоги Чарпатчхе я могла б посперечатися, але зараз це точно не на часі.

Потім. Коли сама розберуся, що до чого.

− Ми вже біля неї, − розвіює мої надії Са-ард. − Курс-с-с змінювати пізно. Занадто близько знаходимося. Хіба що повертати назад, а це означає ще більшу втрату часу. На цей раз критичну. Ми не можемо с-с-собі її дозволити.

Він серйозно?

− А якщо там справді якісь монстри мешкають? Якщо вони нападуть на нас? Чи не краще уникнути можливої ​​небезпеки?

− Навіть якби існували подібні с-с-створіння, здатні жити у вакуумі, у відкритому космосі, наш-ш-ші бортові системи нічого подібного не фіксують, Ж-шеня, − суворо дивиться на мене старший змій. − І втрачати кілька стандартних діб, уникаючи того, що, ш-ш-швидше за все, є лиш-ш-ше маренням сплячого на нашому борту с-с-створіння, з нашого боку буде вкрай нерозумно.

− А якщо все ж таки вони існують? − скрикую у розпачі.

− Тоді нам доведеться летіти гранично обережно, щоб не привернути їхню увагу. І якнайшвидше залиш-ш-шити позаду астероїдну хмару.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, спробувати ще якось переконати в тому, наскільки це ризиковано… але, натрапивши на важкий погляд Са-арда, замовкаю. Бачу вже, що рішення ухвалено. Ну що ж… я хоча б попередила.

Сподіваюся, він має рацію. І це дійсно було лише марення.

А те, що такий тон… ну так він тут головний, от і командує. Головне, не забувати про це.

− Як скажете, кеп, − киваю, підтискаючи губи. − Вечерю накривати пізніше, я так розумію?

− Так, вірно розумієш-ш-ш, − чую у відповідь, і Са-ард повертається назад до столу. Вводить якісь команди, скануючи хижим поглядом всі вікна. – Ш-ш-шоа, на тобі навігація. Я за штурвал.

– Я думав… – починає змій молодший.

− Неправильно думав, − відрізає старший.

І що за муха його сьогодні вкусила?

Шоа-дар, примружується, але сперечатися теж не береться.

− Як скажеш-ш-ш, кеп, − копіює мою відповідь. А потім лукаво глянувши на мене, ще й підморгує. Подається ближче зі змовницьким виглядом: − А «кеп» це хто, крихітко?

− Це скорочення від слова «капітан», − пояснюю, мимоволі закотивши очі. І губи самі по собі розповзаються в посмішці. – А капітан це… командир корабля.

− А-а-а, тоді це точно про наш-ш-шого Са-арда, − насмішкувато киває Шоа, ковзаючи до свого пілотського крісла.

Боже, які вони різні.

Від старшого змія доноситься роздратоване зітхання. Але він ніяк нас не осмикує. Лише нагороджує виразним поглядом, ніби бешкетливих малюків закликає до порядку. І мовчки прямує до свого крісла.

Як тільки вони обидва влаштовуються і надягають на голови мерехтливі обручі, а на руки металеві рукавиці, Са-ард щось натискає на голографічній панелі, і величезний екран перед ними раптово розсікається горизонтальною лінією, перетворюючись на таке ж величезне вікно. Ми тепер ніби на майданчику просто неба стоїмо.

Подавившись повітрям, я широко розплющеними очима дивлюся на чорну безодню, розцвічену міріадами зірок. І на брили астероїдів, що проносяться повз нас. Ми дійсно вже входимо до цієї хмари. І тепер, судячи з усього, управління за допомогою одних лише бортових систем недостатньо. Мої на-агари збираються вручну пілотувати під час цього шалено небезпечного польоту.

− Ж-шеня, сходи в харчовий відс-с-сік і закріпи там все, що може впасти, − командує мені Са-ард, кинувши короткий погляд через плече. − І хутко повертайся до кімнати управління.

− Зрозуміла, − кидаюся я виконувати його команду.

Добре, що я не готувала нічого рідкого. Швидко запечатавши всі ємності, я розпихую їх по полицях, закріплюючи магнітними тримачами. Потім те саме роблю з кухонним приладдям і посудом. Це не складно. Наскільки я зрозуміла, на кораблі все кріпиться таким чином. Навіть подушки до ліжка примагнічуються, коли робот  прибиральник її застилає.

Це, звісно, ​​чудово.

А от куди подітися мені? Цей корабель, напевно, розрахований тільки на двох членів екіпажу, тому для третього ніяких крісел з ременями, якими можна пристебнутись, тут немає.

Однак коли я повертаюся до кімнати управління, як і наказав Са-ард, у мене буквально щелепа відвисає.

Перед навігаційним столом, майже одразу за пілотськими кріслами, з ніші в підлозі підіймається ще одне. І цього разу навіть не на-агарське. Хоч і величезне, але його сидіння явно розраховане на когось двоногого. Щоправда, воно, здається, зовсім не призначене для пілотування. Швидше, для пасажира.

− С-с-сідай негайно. І пристебнися, — жорстко карбує Са-ард, тепер навіть не оглядаючись. Вся його увага належить тому, що він бачить перед собою.

Двічі повторювати мені не доводиться.

Стрімголов кинувшись до крісла, я буквально застрибую на нього і гарячково беруся розбиратися з кріпленнями. Подібні я вже бачила, коли спостерігала за на-агарами, плюс моя бонусна пам'ять деяку інформацію підкидає, тож через дві хвилини я вже сиджу міцно-міцно пристебнута, а ще через кілька – починаю шкодувати, що не сховалася десь у спальні, в гардеробній ніші.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно