Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

їхніх творцях. Ви шукали їх в образі Давнього, що його пізнавали крізь несвідому руку різьбяра. Завжди уявляли собі послідовний ланцюжок значень, що зрештою мали один-єдиний теологічний зміст. Ви вважали їх посланнями Давніх — істот величніших навіть за самого Бога-Творця, якого звете Логосом. Але Пісня ніколи не була цим. Не могла бути. А Давніх, ікони яких ви малювали у своїх храмах, — їх не існує.

Аджена скривилася у зневажливій посмішці, крізь яку отрутою сочилася погано прихована лють.

— І що ж тоді є Пісня? — спитала вона. — І що є руни? Якщо не існує Давніх, то від кого се все походить?

— Визнати у пісні єдине джерело означає зупинити її, надати їй остаточного значення, замкнути.

Від арки входу відчутно долинали чиїсь кроки — і це надало пресвітерії сил.

— Ти — не друга різьбярка. Не нова Еґріташ. Ти лише чергова божевільна паломниця, яка жадає божественних одкровень! Я дарма боялася тебе! — очі Аджени зблиснули, коли в отворі арки проступив обрис чоловічої постаті. Довжелезна, важка шабля в руці майже черкала плити підлоги. — Долина не помітить твого зникнення, як не помітила й прибуття! Те, що вона дарує, з нею й залишається!

Але перш ніж відлуння останніх її слів згасло під склепінням, Аджена зрозуміла, що силует в отворі якийсь надто тонкий та маленький — ненабагато більший за Ебру. Шабля в його руці здавалася до смішного величезною. Пресвітерія затнулася, черговий вигук застряг у неї в горлі.

Кара увійшов до храму. Мовчазний та зосереджений, з голови до п’ят вкритий темно-багряними бризками, він став поряд із Ебру. Дівчина обернулася до нього.

— Привіт, Каро, — сказала вона тепло. — Добре, що тебе не вбили.

Кара труснув головою, наче не погоджуючись. На мить його обличчя пересмикнуло судомою.

— То що ти відповіси мені, дитинко? — під злістю пресвітерія Аджена намагалася приховати страх, що холодною рукою стискав її горло. — Якщо Давніх немає, хто…

— Я не казала, що Давніх немає, — урвала її Ебру. — Я сказала, що не існує Давніх, яким ви вклоняєтеся.

— Не смій гратися зі мною, дитинко! — голос Аджени раптом зірвався на вереск. — Ти — ніщо переді мною! Жалюгідна..

Царські ворота за спиною пресвітерії прочинилися. З отвору, відхиливши важку запону катапетасми, вийшов Яхцзи і щосили штовхнув ошелешену жінку в спину. Заплутавшись у громіздкому й цупкому фелоні, вона впала і вдарилась обличчям об поліровані плити підлоги. Різьбяр скочив на неї зверху, притиснув ліктями й коліньми та відчайдушно затрусив головою, наче намагаючись розігнати хміль.

— Я — ключ! Я — брама! Віддай свою руку! — репетував він, бризкаючи слиною. — І рука, що втратила будь-який зв’язок із різьбярем, зробить лише начерковий, а не виразний жест! Різець окреслить знакове поле, що не матиме відправної точки! Багатовимірний простір, де сполучаються та суперечать один одному численні сенси, жоден з яких не є відправним….

— Облиш… мене… — сичала Аджена. Із садна на лобі по її обличчю текла кров, заливаючи очницю. Широко розплющене око в рубіновому обрамуванні не відриваючись слідкувало за Ебру, лише в ній вбачаючи реальну загрозу — та істинну силу.

Дівчинка підійшла до пресвітерії, присіла, простягнувши до неї стиснутий кулак. Та висмикнула з-під Яхцзи свою руку, мазнула долонею по обличчю, намагаючись стерти кров, а потім раптово вчепилася в кулак Ебру закривавленими пальцями.

— Ось та влада, якої ти прагнеш, — прошепотіла Ебру. — Візьми її.

— Йди геть… — пресвітерія ще міцніше стиснула кулак дівчинки. — Не спокушай мене! Смертний не може… інший світ…

— Немає інших світів, — похитала головою Ебру. — Немає Давніх, що мешкають там. Це ілюзія. Ви вклоняєтесь омані.

— Ти… брешеш.

— Долина, що існувала для тебе, зараз закінчується, — вела далі Ебру. — Закінчується не в один, а в усі можливі способи одразу. Жоден із них не буде первісним. Я — твій Апокаліпсис. Але твій, і тільки твій. Се ти, саме ти, а не Давні — той в’язень, що живий і мертвий одночасно. Ти завжди ним була, але тепер ти усвідомлюєш се.

Вирячене око пресвітери оскляніло. Пальці, що стискали кулак Ебру, розчепилися та зісковзнули з нього.

Ебру поволі розтулила долоню. Маленька кістяна пластинка на ній лежала зображенням догори.

VII. Кара

Вони йшли каньйоном, що купався в ласкавому сонячному сяйві. Світило стояло високо в небі, і жодна хмаринка не заважала йому зігрівати приспану зимою землю. Річка струменіла звивистим кам’янистим річищем, вируючи на сточених скельних уламках. Напоєний сонцем туф приємно зігрівав ступні. Діти йшли мовчки, наче не наважуючись порушити величного спокою долини. Кара залишив шаблю в скинії. Він не був до кінця впевнений у цьому — взагалі в усьому, що трапилося там, — але, дивним чином, власна невпевненість його не дуже переймала. Ебру крокувала легко. На плечі в неї висіла полотняна торбина, де лежав різець, фляга з висушеного гарбуза та кілька сухарів.

Шпак сів на брилу перед ними. У дзьобі він тримав великого равлика, яким взявся стукати об камінь, намагаючись розбити черепашку. Завмерши, Ебру стала прислухатися до цього стукоту, наче він мав вказати їй шлях.

— Чому, — обережно спитав Кара, — руна так подіяла на Аджену? І чому на нас вона подіяла інакше? Тільки не кажи, що відповідь та сама, що й з паломниками.

— А чом вона має бути іншою? — відповіла Ебру, трохи засмучена тим, що шпак, сполоханий їхніми голосами, відлетів.

Кара замислився.

— Якщо ти кажеш, що образ Давнього, який ми бачили, то є тіко спогад, значить, він майже не відрізняється від руни, їх відрізняє лише втілення. Проте за той час, що минув, ми — ми ж змінилися! Я змінився. Ти розповідала про жагу, яка вела Адема, але хіба я нині не відчуваю такої самої жаги?

— І так, і ні, — стенула плечима дівчина.

Вона зупинилася, побачивши на березі всохлий окоренок. Присівши перед ним, Ебру дістала з торбини різець і декількома лініями вивела на дереві сплетіння звивистих ліній.

— Що я хотіла сказати цією руною? — спитала вона. — Яке значення, яку силу вклала в неї?

Кара невизначено повів рукою:

— Але ж ти різьбярка! Ти сама не вкладаєш в неї нічого. Твоя рука лише втілює співи Давніх…

— Давніх не існує, — мотнула головою Ебру, виказуючи прикрість через повторені Карою чужі слова.

— Давніх не існує, — покірно повторив Кара, обмірковуючи поєднання цих слів. — Але якщо немає джерела, і рука не має зв’язку з голосом… то що ж залишається?

— Що залишається? — Ебру сховала різець у торбину.

— Багатовимірний символ. Безкінечна течія значень, які власним існуванням спростовують бога та всі його іпостасі — раціональний порядок речей, науку, закон…

Кара закліпав,