Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

потім — це важливий психологічний момент — перейти межу 36, тобто в середньому витрачати по два удари на лунку, тоді набирати 20 із чимось. Моя гра нескінченно покращується, твердив я собі і повторював слово «нескінченно». Але, звичайно, саме такого бути не могло: покращувати гру можна лише до певної межі. Колись я зможу пройти все поле з вісімнадцятьма очками, тоді куплю нам із Северіано чогось смачного випити, потім посвяткую вдома осетром і сексом — і що? Хіба хто-небудь може пройти поле для гольфу за 17 ударів?

Марґарет не приходила на виклик дзвіночка з китицею, як блондинка Бріджит: з нею треба було зв’язуватися відеотелефоном.

— Я хвилююся щодо гольфу, — почав я.

— Це не зовсім мій профіль.

— Не має значення. Розумієте, коли я прибув, то пройшов його за 67 очок. Тепер уже недалеко до 50-ти.

— Це не схоже на проблему.

— І в мене виходить дедалі краще.

— Вітаю.

— А колись я взагалі пройду поле за 18 ударів.

— Ваша цілеспрямованість викликає захват, — вона ніби з мене сміялася.

— А що тоді?

Вона трохи помовчала.

— Спробуєте щоразу проходити поле за 18 ударів.

— Ні, так це не робиться.

— Чому?

— Ну от не робиться.

— Я певна, що є багато інших полів…

— Та сама історія, — сказав я, перебиваючи її, мабуть, не зовсім ввічливо.

— То зможете перейти до іншого спорту, правда? А коли набридне, повернутися до гольфу?

— Але тут та сама проблема. Я вже пройду поле за 18 ударів. У гольфі мені вже не буде чого робити.

— Є багато інших видів спорту.

— І вони для мене вичерпаються.

— От що ви їли на сніданок?

Я розумів, що відповідь вона знає, коли вона кивала, слухаючи мене.

— От бачите. Снідати вам не набридає.

— Ні.

— Ну то уявіть, що гольф — це теж такий собі сніданок. Може, вам не набридне щоразу проходити поле за 18 ударів.

— Може, — із сумнівом відповів я. — З ваших слів мені здається, що ви ніколи не грали в гольф. Та й це взагалі інша річ.

— Яка?

— Немає втоми. Тут не втомлюються.

— Це скарга?

— Не знаю.

— Втому можна влаштувати.

— Звісно, — відповів я. — Але то, певне, буде приємна втома, а не така, що хочеться лягти і вмерти.

— Вам не здається, що ви маєте дещо викривлені думки? — говорила вона чітко, майже роздратовано. — Чого ви хотіли? Чого сподівалися?

Я кивнув сам собі, і на тому ми зупинилися. Моє життя тривало. Ця фраза теж почала викликати в мене єхидну посмішку. Життя триває, гра нескінченно покращується. Я робив іще всяку всячину:

— вирушив у кілька круїзів;

— навчився плавати на каное, літати на повітряній кулі, опанував альпінізм;

— потрапляв у небезпечні ситуації й рятувався;

— досліджував джунглі;

— побував на засіданні суду (хоча з вироком був не згодний);

— спробував побути художником (вийшло не так уже й погано!) і хірургом;

— звичайно, багато разів закохувався;

— вдавав, ніби я остання людина на землі (і перша).

Ніщо з цього не означало, що я припинив робити те, що робив, відколи сюди потрапив. Я займався сексом із дедалі більшою кількістю жінок, іноді одночасно, їв дедалі химерніші й екзотичніші страви, зустрічав усіх відомих людей, яких тільки міг пригадати. Наприклад, бачився з усіма футболістами всіх часів. Почав із найвідоміших, потім були не такі відомі, якими захоплювався я, потім ті, кого пам’ятав на прізвище, але не за тим, які вони з себе і як грають; зрештою став проситися до тих, із ким ще не бачився, — поганих, нудних, грубих гравців, яким я зовсім не симпатизував. Зустрічі мені не подобалися: вони виявилися такими самими поганими, нудними й грубими людьми і поза полем, — просто мені не хотілося, щоб футболісти закінчувались. І ось вони скінчилися. Я знову зв’язався з Марґарет.

— Я бачився з усіма футболістами, — зізнався я.

— На жаль, я про футбол теж небагато знаю.

— І в мене більше немає мрій, — поскаржився я.

— А навіщо вони? — відповіла вона. — Навіщо?

Я відчув, що вона ніби мене перевіряє, хоче знати, чи я серйозно про це говорю. Невже це лише проблема адаптації?

— Мабуть, мені потрібне пояснення, — заявив я, маю визнати, дещо занадто пафосно.

— Питайте про що завгодно, — вона відкинулася в офісному кріслі.

— Послухайте, мені треба все чітко розуміти.

— Захоплююся вашою цілеспрямованістю, — трохи зверхньо відказала вона.

Я вирішив, що краще почати з початку.

— Послухайте, це Рай, правда?

— О так.

— Ну а що з неділями?

— Не розумію вас.

— У неділю, — пояснив я, — наскільки я розумію, хоча зараз не дуже стежу за календарем, я граю в гольф, ходжу по крамницях, займаюся сексом і нічого поганого не відчуваю.

— Хіба це не… чудово?

— Я не хотів би здатися невдячним, — обережно промовив я, — але де ж Бог?

— Бог. Вам потрібен Бог? Саме цього ви хочете?

— Хіба це питання того, чого я хочу?

— Саме так питання й стоїть. Вам потрібен Бог?

— По-моєму, має бути по-іншому. Він або є, або його немає. Я б зрозумів, як воно. Я не думав, що це якось від мене залежить.

— Звичайно, залежить.

— Як?

— Рай зараз демократичний, — промовила вона. І додала: — Чи принаймні він такий, якщо ви хочете, щоб він таким був.

— Як це — демократичний Рай?

— Ми більше не нав’язуємо людям Рай, — сказала вона. — Ми дослухаємося до їхніх потреб. Хочуть щось отримати — отримують, ні — то ні. І, звичайно, вони отримують такий Рай, якого хочуть.

— І чого загалом вони хочуть?

— Ну, ми виявили, що продовження життя. Тільки… безумовно, кращого.

— Секс, гольф, шопінг, зустрічі з відомими людьми і добре самопочуття? — наче обороняючись, промовив я.

— По-різному. Але, правду кажучи, різниця не надто велика.

— Не така, як раніше.

— А, як раніше, — вона всміхнулася. — Це, звичайно, було до мене, але так, раніше мрії про Рай були амбіційнішими.

— А Пекло? — спитав я.

— Що?

— Чи воно існує?

— Ні, ні, — відказала вона. — То була просто необхідна пропаганда.

— У мене виникало таке питання, розумієте. Адже я бачив Гітлера.

— Багато хто бачив. Він… така собі туристична пам’ятка, справді. Як він вам?

— Ну, я особисто з ним не спілкувався, — твердо відказав я. — Руку я б йому не потиснув. Я дивився на нього з-за кущів.

— Так-так. Багато хто воліє бачити його так.

— Тож я і подумав, що, певне, Пекла немає.

— Слушний висновок.

— Просто цікаво, — мовив я, — а що він робить цілими днями?

Я уявив собі, як він щоразу ходить на берлінську Олімпіаду 1936 року, дивиться, як німці всюди перемагають, а Джесс Овенс[37] падає — а потім повертається