Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

тишею. Він зневажливо пирхнув у наш бік, тоді обернувся до своїх вершників і щось їм тихо сказав. Здається, накази Болта їм не сподобалися, але пара, що загнала в куток лудильницю, на його слова відступила. Зайнялися вогнищем, до якого Мадж уже докинула дров, і відігнали від нього всіх із нашого каравану. Мадж тихо покликала своїх помічників, двох послала до коней стражників, третього — принести води та нагріти її. Сама вона тяжко пройшла повз наш візок до свого фургона та харчових запасів.

У табір повернулася хистка видимість порядку. Старлінг розпалила друге, менше вогнище. Довкола нього й посідали всі: менестрелька, лялькарська трупа та караванна команда. Власниця коня та її чоловік тихо пішли спати.

— Ну, здається, заспокоїлося, — зауважив мені Деймен, але я помітив, що він досі нервово викручує пальці. — Я йду спати. Ви з Крісом поділіть між собою варти.

Я рушив було до своїх овець. Тоді зупинився й оглянув табір. Стражники зараз були силуетами довкола вогню, розмовляли між собою, ліниво розсівшись, один із них тим часом стояв трохи позаду, чатував. Він дивився на друге вогнище. Я теж туди глянув. Не міг вирішити, чи Тассін озирається на нього, чи просто дивиться на інших стражників біля вогню. Хай там як, я підозрював, що в неї на думці.

Я обернувся і пішов до фургона Мадж. Вона саме вибирала з вузликів квасолю та горох і висипала їх до супу. Я ледь торкнувся її плеча, а вона аж підскочила.

— Перепрошую. Чи можу я вам якось допомогти?

Вона глянула на мене, здійнявши брови.

— Навіщо мені допомагати?

Я зиркнув униз, собі на ноги, та ретельно дібрав переконливу брехню.

— Пані, мені не сподобалось, як вони дивилися на лудильницю.

— Я знаю, як поводитися з грубими чоловіками, вівчарю. Не могла б керувати караваном, якби цього не вміла. — Відмірила солі до казанка, тоді жменю приправ.

Я кивнув головою і нічого не сказав. Очевидно, мала рацію, годі було це заперечити. Однак я теж не відступився, тож за кілька хвилин Мадж дала мені відро та наказала принести чистої води. Я охоче послухався, а принісши, стояв і тримав відро, доки вона його не взяла. Дивився, як наповнює казанок для супу, стояв їй біля ліктя, доки вона трохи грубувато не наказала мені забиратися і не плутатися їй під ногами. Я перепросив і позадкував геть, та при цьому перечепився об відро, перевернувши його. Тож сходив по воду ще раз.

Тоді пішов собі, забрав із Дейменового візка покривало й загорнувся в нього на кілька годин. Лежав під візком, вдаючи сон, і стежив не за стражниками, а за Старлінг і Тассін. Помітив, що цього вечора менестрелька не витягла арфи, наче теж не хотіла привертати до себе уваги. Це трохи мене заспокоїло щодо неї. Їй було б досить легко підійти до їхнього вогнища з арфою, здобути піснями їхню прихильність, а тоді запропонувати мене на продаж. Натомість вона, здається, так само пильно спостерігала за Тассін, як і я. Раз Тассін підвелася, щоб під якимось приводом відійти. Я не чув, що їй сказала Старлінг, але вона відповіла гнівним позирком, а майстер Делл сердито наказав учениці повертатися на своє місце. Делл, звісно, не хотів мати нічого спільного зі стражниками. Та навіть тоді, як усі пішли спати, я не міг розслабитися. Коли настав час змінити Кріса, я пішов неохоче, не маючи певності, чи Тассін не вибере передсвітанкових годин, аби вдатися до стражників.

Кріс, виявляється, спав, і мені довелося його розбудити, щоб відправити назад до візка. Я сів, обмотавши покривало дов­кола пліч, та подумав про шістьох людей, які зараз сплять біля вогнища. Тільки одного з них я мав підстави по-справжньому ненавидіти. Згадував, яким був тоді Болт, як він натягав шкіряні рукавички, щоб мене побити, як він супився, коли Регал вилаяв його за мій зламаний ніс, бо це зробило б мене менш презентабельним, якби так герцоги захотіли мене побачити. Згадував, з якою погордою він виконував Регалове завдання, легко ламаючи мою символічну оборону, коли я намагався не впускати Вілла з його Скіллом у свою свідомість.

Болт навіть не впізнав мене. Ковзнув по мені поглядом і знехтував мною, не пізнавши власного витвору. Я ненадовго про це задумався. Здогадувався, що я дуже змінився. Змінили мене не лише шрами, які я мав після зустрічі з ним. Не лише борода, вбрання чорнороба, дорожній бруд і моя худорба. Фітц Чівелрі не спустив би очей під його поглядом, не стояв би мовчки, покинувши сім’ю лудильників на власні сили. Мабуть, Фітц Чівелрі не отруїв би всіх шістьох стражників, щоб убити одного. Я питав себе, мудрішим я став чи втомленішим. Мабуть, і те, й те. Однаково нічим пишатися.

Моє Віт-чуття дає мені усвідомлення живих істот, усіх живих істот навколо мене. Рідко хтось застає мене зненацька. То й вони не стали несподіванкою. Білість світанку саме почала проганяти з неба темряву, коли Болтові люди прийшли по мене. Я сидів нерухомо, спершу відчувши, а тоді почувши їхнє скрадливе наближення. Болт підняв на це завдання усіх п’ятьох своїх солдатів.

Всередині в мене все провалилося від неспокою. Що трапилося з моєю отрутою? Втратила силу, бо я так довго її носив? Перестала діяти, перекипівши з супом? Клянуся, якусь мить головною моєю думкою було те, що Чейд не припустився б такої помилки. Та я не мав часу про це міркувати. Глянув на ледь хвилясту, майже одноманітну рівнину. Низький чагарник, кілька каменів. Жодної схованки — ні яру, ні насипу.

Я міг утекти і, може, на якийсь час загубився б у темряві. Та, врешті, вони піймали б здобич. Я ж мусив колись повернутися до води. Як не вистежать мене на пласкій рівнині, при денному світлі, з коней, то просто сядуть біля водопою й чекатимуть. До того ж утеча означатиме зізнання в тому, що я справді Фітц Чівелрі. Том-вівчар не тікав би.

Тож, коли вони прийшли по мене, я глянув угору, не приховуючи схвильованості, та, сподіваюся, не показуючи страху, від якого калатало моє серце. Підвівся, а коли хтось ухопив мене за плече, не виривався, тільки недовірливо глянув на нього. Друга стражниця підійшла з іншого боку, забрала мій ніж і меч.

— Марш до вогню! — грубо наказала вона. — Капітан хоче на тебе подивитися.

Я йшов повільно, мляво пересуваючи ноги, а як вони знову зібралися біля вогнища, аби показати мене Болтові, то злякано переводив очі з одного обличчя на інше, дбаючи, щоб не вирізняти Болта. Не був певен, чи зумію глянути на нього зблизька і не видати себе. Болт підвівся, ногою розворушив вогонь, а коли язики полум’я здійнялися вгору, підійшов, щоб роздивитися мене. Я мигцем помітив бліде обличчя та волосся Тассін, що зиркала на мене з фургона лялькарів. Якийсь час Болт стояв і дивився на мене. Тоді надув губи й кинув своїм людям розчарований погляд. Ледь хитнувши головою, дав їм знати, що я не той, кого вони шукали. Я дозволив собі глибоко вдихнути.

— Як тебе звати? — зненацька різко спитав мене Болт.

Я глянув на нього крізь вогонь.

— Том, сер. Том-вівчар. Я нічого поганого не зробив.

— Та ну? То ти, певно, один такий на світі. Говориш як бакієць, Томе. Здійми хустку.