Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

На з’їзді отамани, вислухавши Миколу Бондарука, визнали його представником УНР, а отже, своїм зверхником. За короткий час новий командир об’єднав під своїм керівництвом декілька загонів. Бондарук призначив Загороднього отаманом 1-го Холодноярського кінного полку, Максима Терещенка — начальником штабу, Хмарі доручив формувати 2-й кінний полк. Після з’їзду Терещенко пішов на Мотронівську дачу, а Бондарук залишився у загоні Загороднього. Переховувались неподалік Златополя, від боїв ухилялися: взимку головне вижити, дотягнути до весни.

На початку березня у Холодному Яру відбувся з’їзд під проводом Миколи Бондарука. Загін Загороднього, виславши на зібрання своїх делегатів, зосередився в Чуті на великому майдані за дві з половиною версти від Гутницької, між ярами Орловим і Капустяною. Всього козаків було менше півсотні.

Напевно, варта своєчасно помітила, що до табору підкрадаються тіні з рушницями. Першим же пострілом Петро Стасенко з Єлисаветградки вбив командира нападників. «Червоні в паніці кинулися тікати. За словами очевидців, у цьому бою загинуло до 73 червоноармійців».[526] Виходить, невдалий день вибрали москалі для атаки.

Наступного дня, отримавши підкріплення, комунари знову посунули у ліс, на цей раз із боку Ружечевої, але знову змушені були під градом куль відступити. Загородній же у цих двох боях не втратив жодного козака, що підняло дух не лише козацтва, «але й населення, котре сподівалося завдяки їм позбутися комуністів». Після цього Загородній повів хлопців до Цвітної, куди мали прийти делегати із рішеннями з’їзду…

Вирішено було починати активні дії, а для цього треба здобути коней. Тож однієї ночі наскочили на червону кавалерію, що стояла в холодноярському селі Матвіївці. Козакам вдалося захопити 35 коней, жертв із боку повстанців не було. На той час загін Загороднього складався із 95 вершників і 100 піших козаків.

Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що на початку 1921 року Загородній «сформував банду чисельністю близько 220 осіб, на озброєнні яких було 13 кулеметів. Потім він об’єднав кілька інших менших банд і почав орудувати значними збройними силами. Банда здійснила більше як сто нальотів, грабунків і убивств».[527]

А завербований повстанець із Чорноліського полку вважав, що у Загороднього було «267 чоловік і більше». «Всі на добрих конях і добре озброєні». Роз’їжджаючи із села в село, перехоплювали пошту, виловлювали сексотів або тих, хто відкрито виступав за совєтську владу. Під час походів отаман часто використовував червоний прапор. Завдяки йому «тривалий час роз’їжджав без переслідування з боку червоних загонів…»[528]

Оцінивши небезпеку зростання повстансько-партизанського руху, більшовики пішли на підступний крок: з метою дезорганізації українського табору вони вирішили «пробачити» тим, хто боровся проти окупантів. «Амністію» проголосив 5-й Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів 3 березня 1921 року.»…5-й всеукраїнський з’їзд Рад… — зазначали делегати, — вважає за бажане надати всім, що порушили свій обов’язок перед робітничо-селянською республікою, змогу повернутися на шлях чесної і сумлінної праці, і тому постановив:

1. Винних у бандитизмі, якщо вони добровільно з’являться у розпорядження місцевих властей не пізніше 15 квітня ц. р., передадуть всю, що є у них, зброю і зобов’яжуться не брати участи у збройних виступах проти радянської влади,

— від відповідальності звільнити…

3. Тих, хто заподіяли до моменту видання цієї постанови вчинки або злочини, за які в судовому або адміністративному порядку вже визначено або може бути визначено кару, опріч вищої міри покарання і позбавлення волі,

— від відповідальності звільнити…

10. Чинність цієї амністії поширюється так на цивільних, як і на військових осіб, незалежно від того, загальним чи військовим установленням підлягають чи то вже розглянуті заподіяні ними вчинки і злочини».[529]

Дійшла ця вістка й до лісовиків. Отаман Загородній був «рішучим противником довір’я до ворога». Оцінюючи «амністію» як підступну, спрямовану на знищення партизанів, він прочитав козакам інший документ — таємне розпорядження Лейби Троцького до Семена Будьонного, в якому наказувалося знищувати всі «петлюровские остатки». Тоді сказав козакам: «Комуна не змінилась: яка була раніше, така вона й нині, тож довірятись їй не можна».[530]

Вирішили продовжувати боротьбу. В березні 1921 року відбулися бої «с Красными войсками» під Розумівкою та Лебединським монастирем. Біля Бовтишки козаки Загороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і добре пошарпали його — чекісти, які відзначалися сміливістю проти безборонних людей, змушені були тікати до повітового міста під захист військового гарнізону.

Ось витяг із доповідної записки начальника чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції: «У березні 1921 року в Чигиринському повіті піднято контрреволюційне повстання проти соввласті керівниками («главарями») ще минулорічних банд Хмарою, Деркачем, Ільченком і Завгороднім…»[531] Далі начальник міліції перерахував волості, де порядкували повстанці (Цвітнянська, Суботівська, Подорожанська, Шабельницька, Боровицька, Медведівська, Головківська, Триліська, Олександрівська, Ставидлянська, Телепинська, Оситнязька, Златопільська і Лебединська), тобто йшлося про більшу частину повіту. «Вся планова робота на місцях міліції, виконкомів і комнезамів дезорганізована», — визнавав начальник Чигиринської повітової міліції.[532]

15 березня 1921 року Загородній провідав свою родину. Якась запродана душа поспішила доповісти про це «соввласті». Але карателі не встигли — отаман зник. Розлючені невдачею, вони застрелили батька Ларіона Загороднього, заарештували отаманову