Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Але навіщо? Який сенс в цьому потворному взаємопожиранні?

Ця реальність катівського лабіринту давно жахала духовних мандрівників. Вони шукали виходу із Вселенського Черева у Світ Радості, тому що передчували його в своєму серці. Чулися могутні Поклики до Звільнення впродовж тисячоліть. І люди прагнули за цими Покликами, але... ще темнішою ставала ніч, ще густішим туман ілюзій, ще шаленішим гарчання Мінотавра, ще вищими стіни Лабіринту.

Вселенський крематорій працює на повну потужність. У топці космічного Молоха горять тіла, метали, душі, ідеї, держави, нації, племена, планети, зірки. Так звана еволюція, а з нею й цивілізація — то лише шлаки страхітливого палахкотіння Матерії у багатті Часу й Простору. Містики й окультисти, віруючі та аскети мріють про настання Ери Преображення, в якій страждання й пошуки відшкодуються осягненням Істини й Царства Любові. Даремні й марні ці очікування! Вони — той комплекс ідей, що дозволяє утримувати в Лабіринті страждаючі душі людей.

Прагматична наука і скептичні філософи відкинули потойбічність, містику, аскезу і захопилися земною метою. Так, вони створили безліч практичних цілей. Але яких? Куди їхні ЦІЛІ ведуть?

Соціальні концепції оновлення людського життя на практиці показали всю марність побудувати Світ Гармонії в ілюзорній сфері тління й відносності. Ці концепції просто замінили потойбічну релігію поцейбічною, сформувавши ієрархію уже повністю земних божків-ідолів.

Про жерців релігій нічого й згадувати: спрямовуючи людей до ідеалів трансцендентального буття, вони самі прекрасно влаштовуються тут, ніколи, до речі, не маніфестуючи ту Силу, від імені якої виступають.

Наука, як інструмент пізнання, що мав би розкопати Тайну Буття, стала прислужницею Мінотавра-Звіролюдини, створивши для господаря комфорт, атомну бомбу, штучний розум, відкривши для нахабного хама шлях до Зоряної Безмірності...

Так, у нас в руках — лахміття Реальності. Вся грандіозна наукова вежа — Вавілонська Вежа. Вона мурувалася з цеглин ілюзії і неминуче рухне!

Згадаймо, яку естафету ми несемо з давнини? Які джерела наших знань, цілей, прагнень, очікувань? Ким сформовано наш духовний досвід і обличчя, рецептори пізнання і термінологічний словник — основа мислення?

Найдавніша естафета покладена на згорблену спину пращурів, — релігійна ідея самоприниження і самознищення, що лягла в підвалину апокаліпсичної програми відомсти за міфічний гріх Першо-людини. Тисячоліття рабства сформували тип боягузливого, невігласного, деградованого гомункулуса, нездатного збагнути ні свого місця у Всесвіті, ані, тим більше, свого призначення!

Ти заперечиш, друже мій, що розум Людини повстав, озброївся науковим пізнанням Світу і тепер вільний ?!

Дарма! Повстання науки було містифікованим повстанням. Звіролюдина вельми хутко пристосувала могутню думку Пізнання для задоволення своїх зростаючих потреб. Світовий шлунок розрісся до космічних розмірів, і сама Планета, вся Біосфера вже волає від жаху перед апетитом Мінотавра.

Що ж трапилося? Невже все це — невблаганність закону Природи? І наше завдання (якщо вже нам «повезло» в осідланні еволюційної хвилі) — використати максимально «дарунки» Всесвіту для власного блага?!

Така мета — брехлива, обманна! Проста функція насичення й травлення не може бути світовою метою, бо сама Безмірність поставить цьому межу. Квіти Духу, породжені кращими з людей, під грім ричання Звіролюдини, є запорукою іншої, втаємниченої мети Природи, закладеної в надра нашої душі. Отже, вихідна концепція буття, прийнята прагматистами, — жити за рахунок когось або чогось, жити ради асиміляції когось або чогось, — фальшива й злочинна.

Насолода й біль — два полюси псевдобуття, що сформували всю біосферу, а потім — психосферу людства. Релігія, мистецтво, політика, соціологія, футурологія, право, школа, філософія, література — все будується на цьому примітивному чуттєвому фундаменті (біль — насолода), націлюючи людей на ідею невпинного накопичення й споживацтва, а таким чином — прирікаючи їх на розплату за космічний паразитизм.

Та й це ще не все! Найстрашніше — зведення мислячої істоти до біологічної функції, до мізерної частки зовнішньої природи, до тварини вищого типу, практично — до біоробота!..»

Речислав одхилився від рукопису. Що ж, тепер ясно, звідки посіялося зерно анархічного мислення. Диво дивне! Логічні висновки серйозних учених не приваблюють юні душі так, як захоплює в полон безпідставне, буквально корсарське, розбійницьке, так би мовити, фантазування! В чому тут справа? Може, справді логізована до філігранності, математизована наука сама себе заганяє в лабіринт обмеженості? Але ж ми оволоділи й новими розділами аналізу та синтезу, що ґрунтуються на Математиці Єдності Боголо-Гука! Правда, інерція страшна, математика множинності не здає позицій! Якщо конерниканська революція тривала триста літ, то новітня, континуальна, революція вимагатиме, можливо, тисячу літ! Гаразд! А до чого ж тут «серце світу»? Поглянемо, який же висновок робить прадавній автор!..

Сигнал термінового виклику перервав дальше читання. З екрана телеіиформа дивився на Речислава Крон. Обличчя вченого було схвильоване.

— Речиславе! Неприємна новина...

— Щось пов’язане з втечею?

— Так. З Планетарного Генофонду повідомили, що банк геномів усіх дванадцяти втікачів знищено...

— Як то знищено? — аж підскочив Речислав. — Хто це міг зробити?

— Безумовно, самі втікачі. Попереднє розслідування показало, що вони використали систему Планетарного Мозку, щоб проникнути в Сховище Генофонду.

— Прокляття! — схопився за голову Головний Детектив. — Це означає лише одне: вони спалили за собою мости...

— Я теж так зрозумів, — згодився Крон. — Але й це ще не все. Вони добралися до Всеземної Кристалотеки, де зберігалися записи їхніх психотипів...

— Як! Вони стерли власні психообрази з Книги Життя?

— Так, Речиславе, — суворо підтвердив Крон. — Отже, маємо справу не з юнацькими дурощами. Самодостатня група юного Людства свідомо пориває з Батьківським Древом. Ми маємо розгадати цей страшний феномен...

— Страшний? — перепитав Головний Детектив. — А може, зачекаємо з остаточними оцінками?

— Які інші оцінки можуть бути? Діти не хочуть, щоб їх відтворили. Це стрибок у безодню, назустріч цілковитій загибелі!

— І все-таки — зачекаймо!