Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Певна річ, не лише моя бабуся і ще кілька душ, на неї схожих, не розумілися на такій рахубі. Половина роду людського, чиє ремесло передбачає дотримання розкладу, така сама темна, як моя бабуся, хіба лиш у бабусі ця темнота спричинялася її цілковитою безкорисливістю. Треба спуститися аж до тих, хто живе на держиві, чоловіків чи жінок, і тоді з’ясується, що їхній рушій у найневинніших, як глянути, учинках і словах — інтерес, життєва конечність. Хто з чоловіків не знає: коли жінка, якій він збирається дати гроші, кидає: «Не говорімо про гроші», то на її слова треба зважати, як у музиці зважають на «порожній такт», а як від неї він потім почує: «Ти мене добив, ти мене тільки дурив, мені вже несила», то має зрозуміти цю заяву так: «Інший пропонує їй більше». Але ж до такої мови, мови кокоток, удаються і світські жінки. Ще красномовніші приклади дають нам заяви апашів. Проте світ апашів — світ незнаний маркізові де Норпуа і німецькому князеві; дипломати звикли жити так, як і народ, а народи, попри їхню численність, теж егоїстичні й підступні, їх поскромлювано або силою, або вдовольняючи їхні інтереси і тим самим штовхаючи їх навіть на душогубство, душогубство здебільшого символічне, бо звичайне вагання або відмова братися за зброю може означати загладу для народу. Та оскільки про все це не викладається ні в жовтих, ні в будь-яких інших книгах, то люд воліє пацифізм; якщо він і буває войовничим, то інстинктивно, бо починає дихати лихим духом, а не через те, що поривало державних проводирів, застережених панами де Норпуа.

Решту зими князь недугував; він таки видужав, але серцевий щем у ньому скнів і далі. «До лиха! — сказав він собі. — Чого ж я топчуся з Інститутом? Пустити це на самоплив, то я ще помру, перш ніж мене оберуть. А це була б непоправна дурниця».

Він написав для «Ревю де Де Монд» статтю про політику останнього двадцятиліття і кілька разів висловився з похвалою про маркіза де Норпуа. Маркіз візитував князя і подякував йому. Він сказав, що не знає, як йому і віддячитися. Князь сказав собі, як сказав би той, хто черговий раз переплутав кнопку: «Ні, знов не ту натиснув». Тяжко сапаючи, поки проводжав гостя, він думав: «Достолиха! Ці зухи заженуть мене в могилу, а потім уже оберуть. Мерщій до діла!»

Того самого вечора князь спіткав маркіза де Норпуа в Опері.

— Любий амбасадоре! — сказав він. — Вранці ви казали, що не знаєте, як мені віддячитися; це очевидна пересада, ви нічим мені не завдячуєте, але я дозволю собі бути неделікатним і ловлю вас на слові.

Маркіз де Норпуа цінував князеву тактовність не менше, ніж князь цінував тактовність його власну. Він одразу зрозумів, що князь фон Фаффенгайм хоче звернутися до нього не з проханням, а з пропозицією, і з привітною усмішкою наставив вуха.

— Так, ось зараз ви побачите, якою мірою я нескромний. Я маю прив’язання до двох жінок, ««але прив’язання неоднакове (як це ви зараз зрозумієте), і обидві вони недавно перебралися до Парижа і збираються тут осісти. Одна з них моя дружина, а друга велика дукиня Йоанна. Вони хочуть дати кілька обідів на честь англійського короля та королеви, і щиросерда їхня мрія — рекомендувати своїм гостям жінку, яку вони, бувши з нею незнайомі, вельми шанують. Визнаю, я не знав, на яку ступити: як уволити їхнє бажання? Аж це, чисто випадково, дізнаюся, що ви з нею знайомі; мені відомо, що вона живе відсторонено, приймає мало кого, happy few9, але ж ви так добре до мене ставитеся, і якщо ви мені допоможете, то я певен, що вона дозволить вам запросити мене до неї, щоб я передав їй прохання дукині та княгині. Може, вона згодилася б прийти на обід на честь англійської королеви, і, хто знає, чи не потішимо ми її, запропонувавши провести з нами Великодні свята в Больє у великої дукині Йоанни? Звати цю особу маркіза де Вільпарізіс. Визнаю, що надія стати завсідником цього бюро дотепности зігріла б мене, винагородила за відмову підтримати мене на виборах до Академії. Адже у неї теж своєрідна академія інтелекту і витворної розмови.

З превеликою радістю князь відчув, що натиснув цим разом потрібну кнопку і що кнопка клацнула.

— А чому ви гадаєте, любий княже, що одне виключає друге? — спитав маркіз де Норпуа. — Салон, про який ви мовите, і Інститут чудово поєднуються між собою, салон — це справжній розсадник академіків. Я перекажу ваше прохання маркізі де Вільпарізіс, і вона, звичайно, буде потішена. А ось щодо обіду у вас, це вже, мабуть, важче. Вона вибирається з дому нечасто. Я вас відрекомендую, а вам і карти в руки. Головне, не зрікайтеся

Академії; за два тижні я снідаю в Леруа-Больє, без котрого жодні вибори не обходяться, а потім ми вирушимо на важливе засідання; я вже розмовляв із ним про вас, ваше ім’я, йому, звісно, відоме. Він висував деякі заперечення. Але нині йому потрібна підтримка моєї групи на найближчих виборах, і я перебалакаю з ним ще раз; я йому скажу відверто, які у нас із вами щирі взаємини, і я від нього не потаю, що як ви кандидуватимете, то я попрошу за вас усіх моїх приятелів (князь полегшено зітхнув), а що я маю приятелів — це він знає. Якщо я зможу розраховувати на його сприяння, виходить, шанси ви матимете сприятливі. Того дня приїздіть о шостій до маркізи де Вільпарізіс, я вас до неї проведу і розповім вам про мою вранішню розмову.

Ось чому князь фон Фаффенгайм явився з візитою до маркізи де Вільпарізіс. Коли він заговорив, я зазнав глибокого розчарування. Окремі й загальні риси доби виразніші за національні риси, — так, скажімо, в енциклопедії, де вміщено мало не автентичний портрет Мінерви, Лейбніц у перуці та брижах мало чим різниться від Маріво чи Самуїла Бернара, — але я й гадки не мав, що деякі національні