Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

злою хтивістю в очах. Секунди, яскраві від жалю, що так ото гине її виплекана в очікуванні надія. Балч повалив дівчину, притиснув до снігу її розкинуті руки. Його шорсткі губи у неї на шиї, на щоці, на кутику губ. Агнешка напружила все тіло, трохи вивільнилася з-під його грудей. Відхиляє голову вбік. Крізь стукіт у скронях нараз чує все наростаючий голосніший шум, і в ньому — собачий гавкіт, Флоксів гавкіт, і ще й хлоп’ячий крик, Тотеків крик. Та знову знаходить її голову вперте обличчя. Очі напівзаплющені. Шум зникає. Припухла рожевість губ, блиск зубів.

— Пусти! Пусти мене!

Глухий хруст стрибка, сипкий сніговий пил, майнуло Щось буре. Чийсь раптовий, міцний штурхан, немов спрямований самою інерцією падіння, відштовхує від неї голову нападника. Обоє схоплюються на ноги. Балч, нестямний від люті, вихоплює пістолет.

— Геть, ти!

Нежданий, несвідомий рух. Ствол пістолета врівень із Семеновим обличчям, очманілим, зніяковілим. Судомно звівся палець на курку — ледве чутний тріск. Ствол опускається донизу.

Все це триває якусь долю миті, надприродно, поза часом. Семен, усе ще наче осліплий, заточується й відступає. Знову розплющує очі і з свідомим смутком у голосі, з свідомим докором у тих невсипущо пильних очах промовляє тільки:

— Коменданте!

Балч тицяє йому пістолета.

— Тримай. Перевір, телепню. Він же не заряджений.

Глянувши на свої руки й відразу ж взявшись обтирати їх об поли піджака, Балч додав тихше:

— Заслужив. Але битися з тобою не буду.

Семен уже відвернувся й відходить геть узбіччям схилу, пістолет тримає лише пальцями відставленої вбік руки.

— Зачекай, Семене. Тобі кажу!

Той неохоче зупиняється.

— Де ти був так довго?

— Мигдальський затримав,— буркотить Семен.

— Він щось шукав?

— Не знайшов. Мене попередили. Пізніше за всім тим я повернувся навкружною дорогою.

— Отже, коли ще туди їхав.

— Ні. Коли вже назад.

— Як же це?

— Заритко не прийняв товару. Я привіз назад.

Балч змовк, похитав у задумі головою.

— Це був останній ящик?

— Останній.

— Половину роздаси нашим хлопцям, зараз. Половину заберемо. Поїдеш ще й зі мною. Ну, Семене...

Балч, розмовляючи відталим від гніву, навіть якимсь дружнім чи й примирливим, хоча й жорстким тоном, вдягає куртку, потім шарпає перехоплені шнуром ялинки. І простує урвиськом за Семеном, навіть не поглянувши на Агнешку. Не подивився й Семен. Обидва зникають під навислим віттям сосен. Невдовзі загурчав мотор.

Пусто. Потоптаний, скопаний сніг. Не такий сніг породжує тишу й спокій, не такий. Агнешка приглядається до звислого над урвиськом коріння та снігу. Ані душі. Тотека вже немає. Втік, або не хоче показуватися на очі. Так навіть краще. Їй треба побути самій. Тепер. Завжди. Все скінчилося.

Хоча й мучиться твоя душа, хоча й розпач народжується з тієї ж таки муки й того ж таки розпачу, але ж хіба можна так довго блукати берегом озера, по копнистому снігу? Нехай навіть і в нових чоботях, зате ж в одязі, підшитому легеньким ватином, та ще й нічого не ївши? Здається, нібито цим новим маршем якось вирівняла рівновагу тепла й бадьорості власного, тіла, порушену то довгою нерухомістю, то ганебною боротьбою (ні, тільки силою волі можна змусити себе не згадувати про це знову!) — все-таки врешті бадьорість починає перетворюватися в щораз відчутніший, збуджений холодом дріж: треба повертатися додому.

Флокс зустрічає її тихим скавулінням і відразу ж лягає на своє місце. Напевне, втомився мандрівкою аж до Хробриць, а може, й образився. Замало вона клопочеться про нього: все з чужими людьми, з дітьми, тому, видно, й здичавів якось — важко, але що ж... Якось переживемо й це. І раптом ніби знову вона почула його сьогоднішнє, там, над урвищем, тривожне гавкання, що скликало до рятунку. Ніби каючись, схиляється над цуциком і гладить його по шовково-м’яких вушках — кривдять тебе, сирітко. Почекай-но трошки, зараз зготуємо невеличку передріздвяну вечерю, бо ж їсти хочеться. Тільки для нас: не потрібно нам, сиротам, більш нікого. І кімната за цей час остудилась. Накладає в грубку трохи скіпок і полінець. У закутку на кухні, за загородкою, переглядає свої скромні харчі. Нічого, обійдеться без Павлинчиної допомоги. Та це добре, Павлинці, напевне, вистачає своїх клопотів, не пристає з розпитуваннями; а може, їй щось казав Тотек, бо Семен навряд чи й скаже, отож і вирішила вона залишити квартирантку в спокої. Делікатна ця Павлинка. Семен теж, але — по-своєму. Отже, буде в нас, цуцику, суп з грибами та з перловими крупами й вегетаріанські котлети з картоплі на підливі або й без неї, це ще побачимо. Добре, хоч є примус, бо на грубці з таким багатством не розмістилися б. Ми — заможний учительський дім, пане Флоксе. Ще й десерт. Є-таки. Чудове, відмінне від усіх інших, зварене за власним рецептом варення з глоду.

Але й вариво, й вечеря, й прибирання та миття посуду теж врешті скінчилися. А все оте, заховане глибоко всередині, нестерпно дошкульне, пульсуюче темним болем і темним переляком, нагадує про себе, тисне під серцем, і його не обдуриш, не збудешся будь-чим. Це післяобідня, хоча й одне із найкоротших у році, тягнеться немилосердно довго. Радіо її дратує, те радіо, не ввімкне вона його, бо, крім усього, воно принадить сюди ще й малих Зависляків. До Павлинки теж