Читати книгу - "Віннету ІІ"

апачів. Прогримів постріл з рушниці Білого Бобра, яка тепер належала новоспеченому вождеві команчів, але Віннету спокійно крокував далі, немов не помітив кулі, яку розплющило об скелі біля його голови. Він зупинився біля величезного валуна й заговорив голосно та виразно, потім підняв руку й обвів нею долину — на його знак апачі, які ховалися у скелях, підвелися на весь зріст, і ми побачили, як їх багато. Команчі змогли переконатися, що оточені ворогами, і сили апачів переважають. Це була чесна й остання спроба Віннету дати ворогам шанс на порятунок. Потім він продовжив свою промову, але раптом замовк і кинувся на землю. За мить пролунав постріл.

— Вождь команчів знову вистрілив у Віннету. Він кулею відповів на пропозицію здатися, — з гіркотою зауважив Вірна Смерть. — Апач побачив, що в нього ціляться, і встиг ухилитися. Тепер черга за ним. Дивіться!

Так само раптово Віннету скочив на ноги, миттєво підняв свою срібну рушницю і вистрілив, майже не цілячись. У відповідь по долині прокотилося виття команчів.

— Віннету не промахнувся! Команчі знову без вождя, — сказав Вірна Смерть.

Тим часом Віннету знову випростався, підняв руку, а потім опустив її. Апачі підняли рушниці, і пролунало одночасно понад чотириста пострілів.

— Ходімо звідси, джентльмени, — сказав Вірна Смерть. — Це занадто по-індіанськи, як на мої старі очі. Краще на це не дивитися. Хоча мушу визнати, що команчі на таке заслужили. Віннету зробив усе, щоб уникнути кровопролиття.

Ми повернулися до коней, і старий почав уважно і прискіпливо роздивлятися свого нового скакуна. Ми почули ще один густостріл, а за ним — переможний клич апачів. Через кілька хвилин Віннету повернувся до нас.

— Великий плач лунатиме в усіх вігвамах команчів, — серйозно й без тріумфу в голосі вимовив він. — Жоден із воїнів не повернеться додому. Великий Дух захотів, щоб ми помстилися за смерть наших братів, і я не міг вчинити інакше. Але мій погляд не хоче повертатися в цю долину смерті. Мої воїни завершать тут усе, а я їду з моїми білими братами.

Через півгодини ми вже мчали геть у супроводі Віннету й десятьох добре озброєних апачів. Я втішився, що ми нарешті їдемо з цього жахливого місця! Мапімі — це велике плоскогір’я на висоті тисячі ста метрів над рівнем моря, охоплює дві мексиканські провінції Чіуауа і Чоауїла. З усіх боків, крім північного, Мапімі оточують прямовисні вапняні скелі, порізані численними ущелинами. Невисокі пологі пагорби вкриті піском або ріденькою травою, іноді трапляються поодинокі дерева й кущі. То тут, то там по безлюдній рівнині розкидані скелі, а земля помережана глибокими тріщинами, тому мандрівники мусять шукати об’їзд. Я помилявся, вважаючи Мапімі абсолютно безводною пустелею: там є озера, які хоч і пересихають у спекотну пору року, але залишають у ґрунті стільки вологи, що на їхніх берегах вистачає корму для коней.

Ми прямували до озера, яке читач навряд чи знайде на карті і яке називається Лагуна-де-Санта-Марія. Від долини до нього треба було проїхати приблизно десять німецьких миль[61], що після безсонної ночі було немало. Дорога петляла між скель, ми вибиралися з однієї ущелини, щоб відразу ж заглибитися в іншу, сонце з’являлося посеред скель тільки на короткі миті, іноді здавалося, що ми повернули назад, і врешті я втратив орієнтацію. Ми дісталися до Лагуни-де-Санта-Марія аж під вечір. Ґрунт під ногами був піщаний, дерев майже не було, і нам довелося поставити табір у заростях чагарів, колючих і сухуватих, я не знаю, як називається ця рослина. Озеро наполовину висохло, і його нерухоме плесо видавалося невимовно сумним. Попереду простягалася горбиста рівнина, на заході сонце сідало за горами, червоними від його променів. Земля ще дихала денною спекою, але вночі подув вітер, похолоднішало, і нам довелося загортатися у вовняні ковдри.

Удосвіта ми вирушили далі. І вже незабаром знову довелося довго петляти по ущелинах. Ми спускались усе нижче й нижче прямовисними скелями, що було б неможливо, якби сама природа не створила своєрідного спуску — небезпечно слизьких каменів, схожих на гігантські сходинки. Спуститися ними ще якось можна було, але піднятися — навряд.

Небезпека чатувала на кожному кроці. Часто дорога перетворювалася на стежку, над якою видно було лише вузьку смужку розпеченого неба, а внизу зяяла безодня з уламками скель — немов їх там громадив велетень. Вершник із конем над страхітливим проваллям щомиті ризикував зірватися донизу. І жодної краплини води довкола, тільки каміння і нічого, крім голого, сухого, гострого каміння. У небі кружляли грифи, чатували над нами і вдень і вночі. Якщо ми зупинялися на нічліг, зловісні птахи сідали десь поряд, щоб уранці злетіти в небо і супроводжувати нас далі, пронизливими криками нагадуючи про себе. Іноді в ущелині миготів силует шакала, що, як і грифи, очікував, коли мандрівник упаде без сил від виснаження або звалиться у прірву.

Опівдні ми нарешті залишили позаду небезпечний кам’яний лабіринт, виїхали на трав’янисту рівнину й незабаром виявили потрібні нам сліди: там проскакали десять підкованих і двоє непідкованих коней. Віннету не мав жодних сумнівів, що сліди «босих» кінських ніг належать апачам, яких він дав білим у поводирі. Вірна Смерть також вважав, що ми натрапили на сліди, які шукали. Однак, судячи з відбитків копит, цей загін, побоюючись переслідування, мчав без відпочинку всю ніч і випереджав нас на годин шість.

Ближче до вечора Вірна Смерть, який їхав попереду, раптом зупинив коня і показав нам нові сліди: загін невідомих нам індіанців на непідкованих конях рухався слідом за втікачами. Визначити кількість червоношкірих, які переслідують солдатів Хуареса, було важко, бо вони їхали один за одним, але було їх не менше ніж тридцять-сорок. Саме те, що вони отак пересувалися, а також відсутність підків у їхніх коней, свідчило, що це індіанці. Вони повернули ліворуч, куди й ми, а оскільки їхні сліди були приблизно тієї ж давності, що й сліди білих, то підтверджувалось наше припущення, що вони об’єдналися.

— Не подобається мені цей слід, — пробурчав Вірна Смерть. — Це точно не апачі, а тому зустріч із ними не віщує нам нічого доброго.