Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

за масштабами були інші цифри протоколу про зобов'язання Української Держави щодо поставок у центральноєвропейські країни сировинних та інших товарів: 10 % виробленого цукру, 30 % металопродукції, 20 % спирту. У відповідь Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувались, починаючи з вересня 1918 р., щомісячно поставляти в Україну по 9 млн. пудів вугілля, 5 тис. тонн нафти та інших нафтопродуктів, задовольнити потреби України в сільськогосподарських машинах і техніці, зокрема устаткуванні для гірничої, вугільної, металургійної і спиртової промисловості[669].

Проте, усвідомлюючи нерівноправність у відносинах, їх очевидну збитковість для українства, представники режиму (й сам гетьман П. Скоропадський, і голова уряду Ф. Лизогуб, і міністр закордонних справ Д. Дорошенко) під час офіційних візитів до Берліна у вересні — листопаді 1918 р. змушені були принизливо просити німців не виводити окупаційних військ з України. Оскільки власних сил, передусім військових, Українська Держава не мала, її майбутнє поставало у найпесимістичнішому світлі.

Чи не єдиним питанням, яке набуло міжнародного характеру і яке сподівалися розв'язати на користь України, було питання про прилучення Криму. Свого часу з демократичних міркувань Центральна Рада вважала за доцільне надати населенню півострова право самовизначитись. З приходом в Україну німці витіснили з півострова українські війська, і владу в Криму захопили російські і татарські політичні сили. Сформований ними уряд на чолі з генералом (татарином за національністю) С. Сулькевичем дотримувався загальної орієнтації на єдину і неподільну Росію, розгорнув кампанію проти українських партій і організацій, почав переслідувати українські газети, заборонив офіційне вживання української мови тощо.

Тоді гетьманський уряд вирішив удатись до економічної блокади півострова і «митної війни». Дуже швидко з'ясувалося, що без зв'язків з Україною півострів просто нежиттєспроможний. Це зрозуміли й німці, зацікавлені в безперебійному вивезенні з Криму сировини, зокрема багатющого урожаю фруктів. Не шукаючи силових методів розв'язання проблеми, вони відповідними нотами настійно просили Київ оперативно знайти вихід. Оскільки ж щодо Криму ніяких зобов'язань перед німцями українська сторона на себе ніколи не брала, залишалось одне — змусити уряд С. Сулькевича порозумітись з гетьманським кабінетом. Хоча С. Сулькевич і його оточення вважали звертання до Києва капітуляцією, після певного тертя було направлено до столиці України поважну делегацію, до якої входили і представники найчисленніших національностей, що населяли Крим.

Внаслідок переговорів (за участю німецьких офіційних осіб) було вироблено умови прелімінарного договору: в складі Української Держави Крим дістав широку автономію, свій крайовий сейм, територіальне військо, при Раді Міністрів запроваджувалась посада статс-секретаря у справах Криму. Були всі підстави сподіватися, що ці умови будуть схвально зустрінуті татарським «Курултаєм», іншими громадськими організаціями півострова.

Німці, зі свого боку, згодились на передачу захопленої ними частини флоту з базою в Севастополі. На 22 військових кораблях замайоріли українські прапори. Фактично Крим переходив під українську владу[670]. Проте довести до кінця справу не вдалося — гетьманат був повалений. Отож, говорити про позитивний баланс у відносинах з Німеччиною, за будь-яких підходів, зрештою не доводиться.

Ще гіршими виявилися для Української Держави здобутки у відносинах з Австро-Угорщиною. Окрім торговельних зносин, підґрунтям для серйозних суперечностей стали територіальні проблеми. Первісне небажання виконувати положення таємних протоколів щодо створення «коронного краю» та прилучення до України Холмщини і Підляшшя переросло у відкриті пошуки шляхів зриву угоди, здійснення різких, віроломних кроків у цьому напрямку. Здебільшого австрійці не координували своїх дій з німцями, однак у разі потреби зверталися до них за підтримкою і, як правило, знаходили розуміння.

Австро-Угорщина виявилася єдиною державою, яка так і не ратифікувала Брестського миру з Україною. Мала Рада зробила це ще 17 березня 1918 р., а гетьман спеціальним указом 14 червня ще раз затвердив і ратифікував договір. Свої грамоти про ратифікацію угод у липні —серпні 1918 р. передали Україні Болгарія, Німеччина і Туреччина. Змушені підписати мир у Бресті виключно тяжкими обставинами, частково під тиском могутніших союзників, австрійські, а ще більше — угорські політики вважали його просто ганебним. У Відні і Будапешті саме існування незалежної України сприймалось як протиприродне і навіть у чомусь образливе. Закономірним результатом війни урядовці Габсбурзької монархії воліли бачити не поділ Галичини, на яку в цілому претендувала Польща, на бодай найобмеженішу автономію австрійських українців, а прилучення до Австро-Угорщини нових територій Поділля й Волині[671]. Одним із найяскравіших і найзатятіших уособлень такої позиції був посол Австро-Угорщини в Українській Державі граф Й. Форгач, за оцінкою Д. Дорошенка, «переконаний ворог слав'янства взагалі й українства спеціально”, «настроєний супроти української національно-державної справи»[672].

Посол виявився головною фігурою в анулюванні договору про поділ Галичини й саботуванні справи втілення в життя протоколів щодо Холмщини і Підляшшя. З наближенням обіцяної дати (20 липня 1918 р.) підготовки законопроекту про «коронний край» зі Східної Галичини й Буковини посилився польсько-угорський тиск на офіційний Відень, який, у свою чергу, розгорнув масову публічну кампанію про недотримання Україною зобов'язань щодо постачання Австро-Угорщини хлібом. Справді, із запланованого через безліч причин вдалося реалізувати лише 20 %[673], однак і це було незрівнянно більше за рівень виконання зобов'язань партнерами[674]. Однак, облудно звинувачуючи лише одну сторону у «зриві» Берестейського миру, офіційний Відень дав полякам обіцянку взагалі анулювати таємний протокол про Галичину. У цілком секретній телеграмі австрійському послові у Києві з Відня від 1 липня 1918 р. зазначалося: «…Ратифікація договору неможлива. Ми не можемо виконувати секретний протокол від 8 лютого про об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край. Ми про нього навіть згадувати не можемо. Таємний протокол прийнято поспішно, він слугує українським інтересам, що неприйнятно для Австро-Угорщини. Це стосується і таємної угоди від 4 березня 1918 р. між Австро-Угорщиною і Україною про входження Холмської землі до України»[675].

Відповідно до інструкцій Й. Форгач 4 липня 1918 р. наніс візит П. Скоропадському і несподівано для гетьмана без будь-яких попереджень і пояснень заявив, що Австро-Угорщина в односторонньому порядку відмовляється від договору щодо Галичини. Протести, демарші, заяви, звернення до уряду Австро-Угорщини П. Скоропадського, Д. Дорошенка, В. Липинського зухвало відкидалися. Натомість Й. Форгач, як власне, й урядовці у Відні, цинічно наголошували на тій обставині, що влада в Україні слабка і повинна скоритися силі. Вони навіть вимагали, щоб сам факт анулювання угоди було утаємничено[676]. Д. Дорошенку і В. Липинському під прямими погрозами Й. Форгача довелося відмовитись від спроби оприлюднення таємних протоколів, підписаних у Бересті. Були відкинуті і плани пов'язати виконання зобов'язань Австро-Угорщини про створення з українських територій «коронного краю» зі згодою українців на певні поступки у питанні про зміну кордону в Холмщині на користь Польщі[677].

Ні