Читати книгу - "Несподівана вакансія"

Шерлі поклала слухавку.

— Вона не знала, — підсумував Майлз.

Шерлі похитала головою.

— А чому вона дзвонила?

— Її син, — сказала Говарду Шерлі, — твій новий помічник. У нього алергія на арахіс.

— Як гарно, в продуктовій крамниці, — вишкірився Говард.

— Вона хотіла попросити, щоб ти для нього тримав у холодильнику голку з адреналіном, про всяк випадок, — мовила Шерлі.

Морін чмихнула носом.

— Тепер усі діти мають якісь алергії.

Шерлі ще й досі стискала рукою слухавку. Вона мовби сподівалася відчути в ній якісь полохливі вібрації з Дому-на-пагорбі.

V

 Рут стояла сама-самісінька в освітленій вітальні, стискаючи в руці слухавку.

Дім-на-пагорбі був невеличкий і компактний. Завжди легко було визначити, де перебували усі четверо Прайсів, бо голоси, кроки і грюкіт дверей, що відчинялися й зачинялися, відлунювали по всіх закутках цього старого будиночка. Рут знала, що її чоловік ще й досі приймає душ, бо чула, як під сходами шипить і брязкає бойлер. Вона не телефонувала Шерлі, аж поки Саймон пустив воду, побоюючись, що навіть її прохання про «ЕпіПен» він сприйме як загравання з ворогом.

Сімейний комп’ютер поставили в кутку вітальні, де Саймон міг тримати його в полі зору й контролювати, щоб ніхто не займався якимись дурницями, за які йому доведеться сплачувати астрономічні рахунки. Рут нарешті випустила з рук слухавку й побігла до клавіатури.

Здавалося, що сайт Пеґфордської ради вантажиться вічно. Рут тремтячими руками нап’ялила окуляри й заходилася переглядати численні посилання на сайті. Нарешті знайшла веб-форум. Ім’я її чоловіка зблиснуло до неї страхітливими чорно-білими літерами: «Саймон Прайс недостойний балотуватися в раду».

Вона двічі клацнула на заголовок, завантажила повний текст і прочитала допис. У голові їй закрутилося.

— О Боже! — прошепотіла вона.

Бойлер перестав брязкати. Це означало, що Саймон зараз буде одягати піжаму, яку він грів на батареї. Він уже позасовував штори у вітальні, ввімкнув настільні лампи й розпалив камін, тож тепер зможе спокійно розлягтися на дивані й дивитися новини.

Рут знала, що мусить йому про все розповісти. Та в неї й не було вибору, вона просто не зможе втримати це в собі. Була нажахана й відчувала свою провину, хоча й не знала, чому. Вона почула, як Саймон збігає сходами, і ось він уже стояв у вітальні в своїй блакитній бавовняній піжамі.

— Саю, — прошепотіла Рут.

— Що таке? — миттєво роздратувався Саймон. Він одразу зрозумів, що щось трапилось, і його розкішні плани полежати на дивані, гріючись біля каміна і дивлячись новини, опинилися під загрозою зриву.

Рут показала на монітор і смішно, як маленька дівчинка, затулила рукою рота. Її страх тут-таки передався йому. Він підійшов до комп’ютера і, насупивши брови, глянув на монітор. З нього був дуже повільний читач. Він перечитував кожне слово, кожен рядок, ретельно й неквапливо.

Дочитавши статтю, якийсь час залишався спокійним, перебираючи в голові усіх можливих інформаторів. Думав про водія навантажувача з жуйкою в роті, якого покинув напризволяще на Полях, коли вони забирали комп’ютер. Думав про Джима й Томмі, які отримували «на лапу» разом із ним за всілякі ліві оборудки. Хтось із роботи, напевне, і здав його. Лють і страх змішалися в ньому, породивши неймовірно імпульсивну реакцію.

Він підійшов до сходів і гарикнув:

— Ви, обоє! Ану вниз, УЖЕ!

Рут ще й досі затуляла рота рукою. Він відчув садистичне бажання лупнути її по цій руці й сказати: опануй себе, чорт забирай, це я вляпався, а не ти.

Спочатку до кімнати зайшов Ендрю, а вслід за ним — Пол. Ендрю побачив на моніторі герб пеґфордської ради і маму, яка так і сиділа, затуливши рот рукою. Ступаючи босими ногами по старенькому килиму, він відчував, ніби падає вниз у поламаному ліфті.

— Хтось, — почав Саймон, люто зиркаючи на синів, — розпатякав речі, про які я згадував тільки вдома.

Пол прийшов із підручником з хімії; він тримав його, як псалтир. Ендрю не зводив очей з батька, вдаючи збентеження і здивування.

— Хто з вас казав комусь, що в нас удома крадений комп’ютер? — запитав Саймон.

— Я не казав, — відповів Ендрю.

Пол тупо витріщився на тата, не знаючи, що відповісти.

Ендрю волів, щоб Пол нарешті щось сказав. Чого він так тягне?

— Ну? — зашипів на Пола Саймон.

— Я не думаю, що я…

— Ти не думаєш? Не думаєш, що комусь розказав?

— Ні, я не думаю, що комусь розка…

— Це вже цікаво, — урвав його Саймон, ходячи взад і вперед. — Цікаво.

Ляпасом Саймон вибив підручник хімії з рук Пола.

— А ти, гівнюк, візьми й подумай! — заревів він. — Думай давай, бля! Ти комусь казав, що в нас вдома крадений комп’ютер?!

— Не крадений, — сказав Пол. — Я нікому не казав… Я навіть не думаю, що взагалі комусь казав, що в нас новий комп’ютер.

— Ясно, — сказав Саймон. — То цю новину взяли зі стелі, так?

Він показав на монітор.

— Хтось, курва, це сказав! — гаркнув Саймон, — бо новина вже в довбаному інтернеті! І тепер мені ду-у-уже пощастить, якщо-я-втримаюся-на-своїй-посаді! — На кожному з шести останніх слів він лупив Пола по голові кулаком.

Пол захищався й ухилявся як тільки міг. Чорна рідина потекла йому з лівої ніздрі. У нього останнім часом кілька разів на тиждень йшла з носа кров.

— Ну, а ти? — верескнув Саймон на дружину, яка й досі сиділа, мов заморожена, за комп’ютером, вирячивши очі й затуляючи рота рукою, наче паранджею. — Може, це ти, йохарний бабай, розпускаєш плітки?

Рут опустила руку.

— Ні, Саю, — прошепотіла вона, — тобто я тільки Шерлі сказала, що в нас новий комп’ютер… але ж вона ніколи…

«Дурна ти жінко, яка ж ти, блін, дурепа, ну, якого ж ти хріна все це виляпала?»

— Що ти зробила? — тихо перепитав Саймон.

— Я сказала Шерлі, — промимрила Рут. — Але ж Саю, я не казала, що комп’ютер крадений. Я тільки сказала, що ти приніс його додому…

— Ну, йохарний бабай, тепер мені все ясно! — гаркнув Саймон. Він уже зривався на вереск. — Її довбаний син балотується — це ж ясно, як Божий день, що вона хоче накопати