Читати книгу - "Таємничий острів"

острівці, що загубився в океані? Його тривожила ота майбутня подорож по невідомому морю у маленькому суденці на відстань сто п’ятдесят миль. А що, як, вийшовши в море, їхнє суденце не зможе ні дійти до острова Табор, ні повернутися назад до острова Лінкольна? Що тоді з ним станеться посеред сповненого небезпек Тихого океану?

Сайрес Сміт часто розмовляв про це з Пенкрофом, але моряк із незбагненною впертістю відстоював вигадану затію, напевне, сам не усвідомлюючи причини своєї впертості.

— Зрештою, — якось зауважив інженер, — я, друже, мушу нагадати вам, що ніхто не хвалив острів Лінкольна так, як ви, ніхто стільки не казав, що йому шкода буде розлучатися з цим островом, а тепер ви перший хочете його покинути.

— Лише на кілька днів, — умовляв Пенкроф. — Лише на кілька днів, пане Сайресе!

Туди й назад, аби тільки побачити, що воно за острівець!

— Але ж він не вартий острова Лінкольна!

— Я це знаю наперед!

— То навіщо вам ризикувати?

— Аби знати, що там відбувається, на тому острові Табор!

— Нічого там не відбувається й не може відбуватися!

— Хто його знає…

— А якщо здійметься шторм?

— Улітку шторми не страшні, — відповів Пенкроф. — До того ж, пане Сайресе, я вам ось що скажу: звичайно, треба все передбачити, тому я попрошу вас відпустити зі мною в цю подорож тільки Герберта.

— Пенкрофе, — мовив інженер, поклавши йому руку на плече, — як ви гадаєте, якщо з вами і хлопцем, котрий волею випадку став нам усім за сина, щось станеться, хіба ми зможемо пережити таке?

— Пане Сайресе, — з непохитною впевненістю відповів Пенкроф, — ніколи ми не завдамо вам такого горя. Ми ще повернемося до цієї розмови, коли настане час До того ж, гадаю, коли ви побачите наше судно, збудоване й цілком оснащене, коли ви переконаєтесь у його морехідних якостях після спуску на воду та обійдете на ньому наш острів, — адже ми зробимо це вкупі, — тоді, повторюю, я переконаний — ви відпустите нас, не вагаючись! Я не приховую: ваш бот буде найкращим у світі судном!

— Кажіть принаймні «наш бот», Пенкрофе, — відповів миттю обеззброєний інженер.

Отож розмова закінчилася нічим: ні інженер, ні моряк ні в чому не переконали один одного і згодом ще не раз верталися до цієї теми.

Перший сніг випав наприкінці червня. Колоністи заздалегідь заготували в загоні великий запас корму для худоби, аби щоденно туди не навідуватись, але вирішили, що наглядатимуть за нею хоч раз на тиждень.

Крім того, колоністи знову наробили пасток і випробували інженерів спосіб полювання. Скручений китовий вус заморожували в кульці криги, густо змащувала шаром жиру й розкидали на узліссі, там, де, як правило, звірі ходили до озера на водопій.

На превелику інженерову втіху, винахід алеутських рибалок діяв безвідмовно. На принаду попалися дюжина лисиць, кілька диких кабанів і навіть ягуар — їх знайшли мертвими, із шлунком, пробитим випростаним гострим китовим вусом.

Тут варто розповісти також про першу спробу колоністів установити зв’язок із світом, з людьми.

Гедеон Спілет уже не раз думав, чи не кинути в море пляшку з запискою, розраховуючи, що течія винесе її до населених людьми берегів, або чи не послати звістку про себе з голубом. Та хіба можна сподіватися, що голуби чи пляшка донесуть записку до землі за тисячу двісті миль? Сподіватися на таке — безумство.

Але 30 червня колоністи, хоч і не без труднощів, упіймали альбатроса, якого Герберт легко поранив із рушниці в лапку. Красень-птах належав до родини тих підхмарних велетнів, розмах крил яких сягає десяти футів, завдяки чому вони здатні перетнути навіть простір над Тихим океаном.

Гербертові кортіло залишити в себе чудового птаха, — рана в альбатроса швидко заживала, і хлопець мріяв приручити його, — але Гедеон Спілет пояснив, що не можна нехтувати нагодою зв’язатися через цього можливого кур’єра з узбережжям Тихого океану; Герберт зрештою здався — як-не-як альбатрос прилетів із краю, де живуть люди, і як тільки його випустити, він неодмінно полетить у рідний край.

Певне, Гедеон Спілет, у якому часом прокидався журналіст, у глибині душі не проти був віддати на волю випадку захоплюючий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Який бурхливий успіх чекав на власного кореспондента газети «Нью-Йорк геральд» і на сам номер газети, якби нарисові пощастило дістатись на адресу її головного редактора, вельмишановного Джона Бенетта!

Отож Гедеон Спілет написав стислу замітку, яку поклав у торбинку з непромокальної тканини разом із зверненням до кожного, хто її знайде, надіслати текст до редакції газети «Нью-Йорк геральд». Торбинку прив’язали до шиї, а не до ноги альбатроса, бо ці птахи люблять спочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого посланця випустили на волю, і схвильовані колоністи довго дивилися в небо, аж поки він зник у туманній далині на заході.

— Куди він полетів? — запитав Пенкроф.

— До Нової Зеландії, — відповів Герберт.

— Щасливої дороги! — крикнув моряк, не покладаючись у душі на успіх такого роду листування.

Взимку знову відновилася робота в Гранітному палаці: лагодили одяг, майстрували різне начиння і, крім того, шили вітрила для судна, викроївши їх із тієї самої, здавалося, невичерпної оболонки аеростата.

У липні тріщав мороз, лютував холод, та колоністи не жаліли ні дров, ні вугілля. Сайрес Сміт поставив ще один камін у великій залі, й біля нього колоністи проводили довгі зимові вечори. Працюючи, вони вели розмови, під час дозвілля читали книжки, й таким чином час минав непомітно і з користю для всіх друзів.

Сидячи після ситної вечері у нагрітій кам’яним вугіллям, ясно освітленій свічками залі, попиваючи з чашок гарячу «каву» з бузини й покурюючи запашні люльки, колоністи раювали, слухаючи, як надворі виє буря. Можна сказати, вони були щасливі, якщо можуть почуватися щасливими люди вдалині від рідних, знайомих, не маючи можливості навіть подати про себе звістку! Вони завжди розмовляли про батьківщину, далеких друзів, про велич американської республіки, вплив якої дедалі зростав, і Сайрес Сміт, що добре розумівся на державних справах Сполучених Штатів, захоплював друзів своїми розповідями, міркуваннями, і передбаченнями.

Якось Гедеон Спілет вирішив його запитати:

— Чи не здається вам, шановний Сайресе, що безперервному технічному і промисловому прогресу, в якому ви нас запевняєте, рано чи пізно настане край?

— Настане край? Чому?

— Хоча б тому, що вичерпається все вугілля, яке можна — назвати найціннішим серед корисних копалин!

— Так, кам’яне вугілля справді найцінніший мінерал, — промовив інженер. — І природа ніби вирішила довести це, створивши алмаз, який, по суті, не що інше, як чистий кристалізований вуглець.

— Сподіваюся, пане Сайресе, — втрутився Пенкроф, — ви не хочете сказати, що алмази палитимуть замість вугілля в топках