Читати книгу - "Сніговик"

Сильвія вийшла з крамниці. Спідниця трохи задерлася, і було видно краплі, що стікали по колінах та залишали мокрі сліди. До нього дійшло: вона знала, що це горохове опудало, судячи з усього, її чоловік, мало ось-ось з’явитися. Тобто вона хотіла, щоб він їх застукав.

– Дякую, не треба, – відповів Арве Стьоп і попростував до дверей.

Арве Стьоп іноді намагався уявити собі, яка була б його реакція, якби він дізнався, що котрась із них завагітніла. Наполягатиме він на аборті чи, навпаки, на тому, щоб залишити дитину? Єдине, у чому він був упевнений, – що таки наполягатиме на чомусь: дозволяти приймати рішення комусь, крім себе, не в його правилах.

Бірта Беккер казала, що запобігати вагітності їм зовсім не обов’язково, бо дітей у неї бути не може. І от коли три місяці по тому вона, сяючи, повідомила йому про вагітність, він зрозумів, що дитину вона неодмінно хоче народити, і в паніці негайно почав наполягати на протилежному.

– У мене знайомий лікар у Швейцарії, – сказав він. – Ніхто ні про що не дізнається.

– Це ж мій шанс стати матір’ю, Арве. Лікар сказав, що все сталося якимось дивом і навряд чи повториться.

– Ані тебе, ані дитини я ніколи не побачу. Ти чуєш?

– Дитині потрібен батько. Та затишний дім.

– Від мене ти не отримаєш ані того, ані іншого. Я – носій небезпечної хвороби, ти розумієш?

Бірта розуміла, але оскільки була дівчиною простою, розважливою та ще й мала батька-акоголіка і матір-неврастенічку, з раннього віку звикла турбуватися про себе самостійно, тож зробила, що було в її силах. А саме – здобула дитині батька та затишний дім.

Філіп Беккер не міг повірити своєму щастю, коли ця красуня, за якою він так трепетно та безнадійно упадав, раптом поступилася й погодилася стати його дружиною. І саме тому, що він ще не повірив остаточно, зерно сумніву впало на сприятливий ґрунт. Але тієї миті, коли їй вдалося його переконати, що вона завагітніла від нього – усього за тиждень після того, як підпустила до себе, – сумнів було поховано, і досить глибоко.

Коли Бірта зателефонувала Арве Стьопу й сказала, що Юнас з’явився на світ схожим на нього як дві краплі води, той так і застиг із слухавкою біля вуха, дивлячись у простір. Потім попросив фотографію й отримав її – поштою, а ще за два тижні, як вони й домовилися, Бірта сиділа в кафе з Юнасом на руках та обручкою на пальці, а Арве за сусіднім столом удавав, що читає газету.

Наступної ночі він метався серед простирадл без сну та все думав про свою хворобу.

Перевірити треба було таємно, причому підключити такого лікаря, який точно триматиме язик за зубами. Іншими словами, цього слабака та підлабузника, цю жалюгідну подобу хірурга з керлінг-клубу, – Ідара Ветлесена.

Він зв’язався з Ветлесеном, який тоді працював у клініці «Марієнлюст». Жалюгідна подоба хірурга погодилася: і на те, щоб узяти гроші, і на те, щоб вирушити до Швейцарії, де щороку кращі експерти з хвороби Фара збиралися на семінари і ділилися останніми досягненнями та даними досліджень.

Перший аналіз Юнаса нічого не показав, але Ветлесен сказав, що перші симптоми з’являються у досить зрілому віці (сам Арве Стьоп прожив без них аж до сорока). Стьоп наполягав, щоб хлопчика обстежували щороку.

Минуло два роки відтоді, як він побачив, як стікала по ногах Сильвії Оттерсен його сперма, коли вона залишала свою крамницю. Він їй відтоді більше не телефонував, ну й вона йому теж. А потім… Коли вона зателефонувала, він негайно відповів, що їде на дуже важливу зустріч, але Сильвія була лаконічною. У кількох словах вона повідомила: сперма, вочевидь, витекла з неї не вся, отож народилися близнючки, чоловік вважає, що це його діти, а їхній крамниці «Смак Африки» потрібен добровільний спонсор.

Він відповів, що його внесок у їхнє підприємство і так доволі вагомий. Зазвичай він із гумором реагував на кепські новини.

– У такому разі я можу знайти гроші, продавши газетярам історію «батько моїх дітей – відома людина». Вони це просто обожнюють.

– Невдалий хід, – відповів він. – У цьому випадку ти багато чого втрачаєш.

– Ти вважаєш? Якщо мені дадуть досить грошей, щоб я викупила в Ролфа його частку в крамниці, то зможу від нього піти. Крамниця ж не розкручена. А я запропоную «Життю зірок» зробити фоторепортаж, щоб було видно назву «Смак Африки»… Ти, до речі, не знаєш, який у них наклад?

Арве Стьоп знав. Газету читав кожен шостий дорослий норвежець. У принципі, він ніколи не заперечував проти невеликого гламурного скандальчика, але постати боягузливим покидьком, який зробив вагітною заміжню жінку та злиняв, – навряд чи це буде корисно для його блискучого статусу. Офіційний імідж безстрашного та непохитного правдоруба явно лусне, а газета Стьопа з її традицією пафосних висловлювань постане лицемірним аркушем. Вона, виявляється, не дурепа. І це кепсько, зовсім кепсько.

– Про яку суму йдеться? – обережно поцікавився він.

Вони домовилися, і він зателефонував Ідару Ветлесену до клініки «Марієнлюст», щоб повідомити про нових пацієнтів. Вони домовилися вчинити так само, як і у випадку з Юнасом: спочатку відправити до Інституту судової медицини аналіз на встановлення батьківства, а потім почати спостерігати, щоб не проґавити симптомів страшної хвороби.

Арве Стьоп поклав слухавку, обіперся на спинку шкіряного крісла, дивлячись на сонце, яке осявало верхівки дерев на Бюгдьой, і подумав, що мав би засмутитися. Але ні, він навіть радий. Так, майже щасливий.

Далека згадка про це щастя було першим, що виникло в голові Арве Стьопа, коли йому зателефонував Ідар Ветлесен та розповів: за повідомленням преси, обезголовлена жінка із Солліхьогда виявилася Сильвією Оттерсен.

– Спочатку зникла мати Юнаса Беккера, – сказав Ветлесен, – а тепер і мати близнючок знайдена вбитою. Вважаю, нам треба до поліції, Арве. Вони ж шукають такі збіги.

Ветлесен останніми роками зайнявся покращенням зовнішності своїх клієнтів, але, незважаючи на це – а може, саме через це, – для Арве Стьопа він так само залишався нікчемою. Жалюгідною подобою лікаря.

– Ні, до поліції ми не підемо, – відповів Арве.

– Он як? Ну тоді спробуй мене переконати.

– Чудово. Про яку суму йдеться?

– Господи, я зовсім не це мав на увазі, Арве! Я просто…

– Скільки?

– Стривай. То в тебе є алібі?

– Алібі у мене нема, зате до греця грошви. Кажи кількість нулів, а я подумаю.

– Арве, якщо тобі нема чого приховувати…

– Звісно є, ідіоте! Вважаєш, мені хочеться, щоб мене повісили помилково як ґвалтівника та вбивцю? Поговоримо при зустрічі.

– І